Анатолій Тарасенко

Студії над «Словом»

 

Костанай

2007

 

УДК 398

ББК 82.3 (4 Укр)

Т 19

 

Тарасенко Анатолій

Т-19   Студії над „Словом”. – Костанай, 2007, – 567 с.

 

ISBN 9965-760-55-1

 

 „Студії над „Словом” є трикнижжям, складеним із доповнених попередніх видань автора – есе „Спочатку було „Слово” (2003), „Задонщина” й „Слово” (2004) та „Українські студії над „Словом” (2006), які об'єднані загальною темою дослідження шедеврів давньоруської літератури. В цих публікаціях різних років, звичайно ж, простежуються і обставини часу, і повернення до окремих тем, і розвиток деяких суджень.

 

                                               ББК 82.3 (4 Укр)

Т 4604000000

   00 (05) – 07

 

ISBN 9965-760-55-1

  

 © Видавництво „Костанайский печатный двор”, 2007

 © Оформлення, 2007

 © А. Тарасенко, автор, 2007

                                     

АНАТОЛІЙ ТАРАСЕНКО

СТУДІЇ НАД «СЛОВОМ»

 

Дотеперішньому дослідові вже вдалось витягнути з сеї скарбниці нашої старої поезії дуже багато, і ще удасться, без сумніву, теж багато. Бо досліди над „Словом”, незважаючи на свою сорозмірну інтенсивність, далеко ще не доведені до краю і не сказали всього, що можуть сказати.

                                                          Михайло Грушевський

 

Книга перша

 

СПОЧАТКУ БУЛО „СЛОВО”

 

– Книга про „Слово о полку Ігоревім”

– 150-й переклад „Слова”

Від автора

 

Історія як наука має справу не тільки з реєстрацією фактів. Їх, між іншим, часто буває обмаль і майже завжди – недостатньо. Предмет цієї науки філософський – осмислення людського буття в координатах часу та простору. Тому що вчорашнє, скажімо, – вже історія.

Чи, може, дійсність?.. Скоріше за все, метроном вічності відмірює своє більш епохальною ходою. ВІД і ДО. Відтоді, коли минуле кануло в усій своїй системі, і допоки народжене не віджило ліміт можливого. Порядок речей в осередді як зниклих уже, так і нинішніх систем, доступний для розуміння при дослідженні хронологічного розтину в будь-якому її місці. На прикладі індійців або, скажімо, полінезійців дев’ятнадцятого століття відтворена (при повній відсутності фактів) детальна і абсолютно достовірна картина життя, побуту та світогляду племен, які представляли людство на планеті з десяток тисяч років тому.

Ми, народжені в минулому столітті, майже сучасники в системах з героями „Слова о полку Ігоревім”. Як свідки живого ще на ту днину феодального землеробського укладу, так і кочових родоплемінних об’єднань в нерозораних ковилових степах. Хоч і краєм ока, але побачили ми подолані вже індустріальною епохою рутинні знаряддя праці селян, та юрту, як житло ще, а не екзотику в реквізиті свята.

Цією книгою я намагався сказати, що ми безпідставно, зарозуміло віддалили тих предків аж у древню історію. І наївно гадаємо, що на таку ж незмірну відстань перевершуємо їх у розумінні почуття обов’язку, честі та совісті. Гріха і праведності.

А своїм перекладом великого „Слова” я намагаюсь його мовним багатством наблизити ті часи. Довести, що віддаль тут є також у межах прямого бачення. І що всі мої апеляції від тієї епохи до сучасності небезпідставні.

 

 

Частина I

СЛОВО І МИ

 

– Бешбармак із половцями в Тургаї

– Запорізькі казахи

– Попали в халепу

– „Склока о полку Ігоревім”

– Свати...

– Підлеглі до реабілітації?

– „Завойовник” Степу

– Просто „Слово

 

 У розмові з колеґами-видавцями і редакторами я сказав, що останній номер свого тижневика у цьому тисячолітті та перший у наступному ми присвятимо Ієшуї з Назарета, або Ісусу Христу біблійному, за народженням якого і пішло наше літочислення.

А також „Слову о полку Ігоревім”.

Двісті років від дня публікації мусін-пушкінського списку... Не можемо ми на рубежі епох обійти цей твір мовчанням та передати далі без коментарів. Дуже багато в ньому очевидних істин і нерозгаданих таємниць. А ще більше навкруг нього нагромаджено догматів, які стосуються тисячолітньої історії сусідства слов’янської та тюркської цивілізацій у добу Київської Русі і Степу половецького (Дешт-і-Кипчака), тобто наших із вами кровних пращурів, товариші українці, росіяни, білоруси та казахи. Знання про такі епохальні події потрібні історично достовірні, а не міфи та перекази.

 

Бешбармак із половцями в Тургаї

 

Здавалося б, стаття давно сиділа в голові, але на папір задумане не влягалося. Вимальовувався або розгонистий трактат, або огляд теми з нескінченними посиланнями, бо майже все, що нам про „Слово” відоме, ми десь та колись прочитали...

Своє в мене тільки лише ставлення до нього. Одне слово, „Я і „Слово”. Або „Слово” і ми”. Про своє писати зручніше.

Небагато яких творів (та чи є ще подібні), досліджених та осмислених, здавалося б, усебічно, можуть дати привід для повністю протилежних висновків.

„Слово” дає.

Руські та половці закляті вороги чи зведені родичі, „свати”? Удільний князь Ігор патріот чи корисливий? Похвальна пісня чи засудження?

Відповідь ускладнена не тільки через лиху долю тексту поеми, який за сім століть був декілька разів переписаний і заплутаний переписувачами в місцях із незрозумілими архаїзмами та тюркизмами. Не в цьому справа.

Відповідь ускладнена через різні міркування стосовно співвідношення „національне інтернаціональне”. Співвідношення, від якого будуть залежні напрями розвитку цивілізації в третьому тисячолітті.

У школі „Слово” нам втлумачували добре. Примушували зубрити старослов’янською, особливо на уроках української мови (щоб знали, „звідки вона взялася”). Запорізькими та донецькими степами, з величавими старезними курганами, де все пересипане українськими та тюркськими назвами, нас водили за маршрутами відтворених у поемі походів та битв. Слава богу, версій щодо цього багацько.

Тому подяка Учителям нашим. „Слово” засіло в душу і в голову. Як початок історії взагалі.

 

*   *   *

Між двома селами з гучними назвами Запорізьке і Січ шляховики стелили асфальт. Вирівнювали насип та зішкребли якийсь попутний пагорб… Але то був давно вже, мабуть, ще чумацькими колесами розбитий у баюри та розвезений по степу курган, зверху якого тепер відкрилося поховання. Першими підійшли ми, хлопчаки, і роздивлялися вигорнуті бульдозером кістяки. Слідом старі сивовусі нащадки запорізьких січових козаків:

Це діди наші.

Опісля них учені-археологи:

Могила половецька.

Зі „Слова” ми вже знали, хто вони такі...

 

*   *   *

Пам’ятаю одну з перших зустрічей зимою на початку шістдесятих (наступ на глуху тургайську цілину) з корінним населенням. Предмет її був прозаїчним: нас, будівельників, висаджених десантом із Запоріжжя попереду продовольчих служб, покликали на м’ясо місцеві казахи.

В натопленій хаті, з пласкою покрівлею та невідомим духом якихось п’янких їств, у мерехтінні каганця виблискували очі та зуби смаглявих господарів. Неспішне знайомство.

А ми з роду кипчаків. Тут наша кочівля, земля батьків...

Отакої! Я серед половців, про яких стільки начитався в „Слові о полку Ігоревім”. В їх стані, на їх зимівлі! І як опинилися вони тут із дніпровських степів?

Я відчув, як на очах завершується історичний тисячолітній цикл. Писана історія Київської Русі починається добою „кривавого знайомства” землеробів-слов’ян зі скотарями-половцями. А ми ось сидимо поряд з їх нащадками, останнім поколінням кочівників, котре тільки-но стало до лав радянських колгоспників. Вони радо приймають нас за відвічними традиціями батьків.

А хто ж тоді воював між собою споконвіку, хто не опускав мечів та не закривав сагайдаків? Чи ми щось не так зрозуміли в тім циклі? Адже при незмінному способі виробництва, в даному випадку кочовому, морально-етичні засади та звичаї батьків у своїй основі не міняються.

 

Запорізькі казахи

 

„В XI столітті кипчаки засновують власну державу. Центр її знаходився на території нинішньої Кустанайської області, в долині Тургаю. Тоді ж частина кипчаків помандрувала далі на захід, у басейни Дону й Дніпра, де стала відома під назвою половців або куманів” (1).

Дніпровські пороги судноплавним цей буремний відрізок на шляху з варяг (Балтії) у греки (Чорне море) став тільки після будівництва в довоєнні п’ятирічки Дніпрельстану були природним рубежем між землеробами та пастухами. Степи за порогами запоріжжя належали кочівникам. До кипчаків тут мешкали торки, частково асимільовані зі слов’янами, які залишили ріки Торець і Торч, поселення Торське і Торчин та сотні інших тюркських „сторчаків” у топоніміці та мові України. „Торків (узів, огузів за літописом) відносять до одного з 16 кипчацьких племінних об’єднань” (2).

Дешт-і-Кипчак досяг степового Подніпров’я у середині XI століття. Вище по дніпровських землях саме тоді сіли Ярославичі, здрібнілі нащадки великого князя Київського Ярослава Мудрого, які поділили отчину на уділи. Вони повели безупинні міжусобні війни за сусідське добро та за привабливий престол київський. Вони ж першими і стали контактувати з новоприбулими племенами, вільно „рискали” через їх степи до свого анклаву Тмуторокані (в районі нинішньої Керчі). Я гадаю, що в моїй вітчизні Запоріжжі в ті далекі часи за дипломатичними мотивами та за „звичаями батьків” прадіди наші з’їли чимало баранів...

 

*   *   *

У „Слова” принаймні чотири категорії читачів: естети (шанувальники давньоруського складу), „благонамірені” (котрих Мусін-Пушкін просив повідомляти про можливі помилки в першій публікації списку), історики та патріоти.

До останніх належав академік Дмитро Ліхачов, який півстоліття розтлумачував нам, про що йдеться у „Слові”. І багато чого, треба визнати, на цьому поприщі досяг. Але на такому довгому шляху просто неможливо уникнути помилок.

Так ось, за Ліхачовим, не було ніяких колективних чаїв та бешбармаків у руських із половцями.

„Весна 1185 року. Величезний, безкрайній, порослий буйною травою дикий степ. Нескінченні пологі спуски до далеких річок. Сховані в яругах кущі та гаї. З усіх сторін небезпека: степ належить тим, хто в ньому кочує, хто йде весною з південних зимівель на багаті північні пасовиська, на села та міста руські, щоб захопити дітей, жінок та чоловіків, поживитися золотом, хутром, тканинами, зброєю. Це страшний ворог, жах та прокляття Русі – половці.

Повільно рухається в цій незнайомій країні, у „дикім полі” невелике військо новгород-сіверського князя Ігоря Святославича та декількох його спільників. Вони йдуть уже давно, йдуть назустріч ворогу”.

Це вступ Д. Ліхачова до книги про „Слово” для казахстанських школярів видавництва „Мектеп” за 1983 рік (переклад цитат та посилань із російських джерел у цій книзі мій, – прим. моя, А.Т.)

 

Ось так подається історія: „...і вічний бій...” Так, без війн до цих пір ніяк. Так, війн без крові не буває. Ще про не дуже давні війни у своїй книзі про Тараса Бульбу козацький нащадок Гоголь писав: „Вони були породженням тодішньої лютої, жорстокої доби...”

Але, окрім війн, є інші періоди співіснування етносів –  мирні. Народи, які вистояли історично, ніяк не могли бути збіговиськом самогубців. Вони взаємодіють, домовляються, розмножуються, перехресно поновляючи кров. Ведуть хитрі взаємовигідні дипломатичні ігри.

Проти цього є „залізний” арґумент: руські літописи пістрявіють лише кривавою хронікою. І нічого більше...

Русь уже століття як хрещена, але, за тими ж літописами, чимало навкруг язичників, іновірців та всяких чаклунів. Митрополит Київський Грек Іоанн ревно та завзято напучував: не видавати дочок за невірних, гріх торгувати в землі язичників-половців та їздити туди для вигоди сріблолюбства, і навіть осквернятися їх нечистими наїдками.

Невже літописці, у переважній більшості грамотні монахи, стали б пропаґувати у своїх писаннях засуджену митрополитом єресь? А показати іновірців гріховними це є укріплення себе та віри!

„Слово” твір світський, нерелігійний, у чому його виняткове значення для оцінки обставин тих років.

Вельми слушно розмежувати тут і самі поняття війни та розбійництва. Вся історія до найновітніших часів трималася на фізичному відчуженні власності. Елементарна його формула: „Піди і візьми”. І в руських, і в половців звичною справою вважалося, наприклад, насильницьке привласнення худоби сусідів, пожива коштовностями та заволодіння їх майном, тобто грабунок своїх же в „широкому діапазоні”. Розбійництво справа не політична, а суто економічна, воно націй не визнає. Відбирати не важливо в кого.

 

Потрапили в халепу

 

В 1055 році половці вперше з’явилися біля буферу Київської Русі Переяслава. Князі Болуш та Всеволод заключили мир, і половці подалися на південні паші. В 1060 році трійка Ярославичів (той же Всеволод, Святослав Чернігівський та великий князь Київський Ізяслав) пішли великим військом до запоріжжя (вже половецького) „на торків”. Багатьох із них побили, полонили, інші загинули від студені, голоду та мору.

Окрилена перемогою княжа трійця рушила на суперника другої династичної гілки Всеслава Полоцького.

Битва під Мінськом, за „Словом”, стала кривавими жнивами людськими:

 

       584*   На Немизі снопи стелють головами,
 
         585    молотять ціпами харалужними,
 
         586    на току життя кладуть,
 
         587    віють душу від тіла.
 
        
588    Немиги криваві береги

       589    не благом були посіяні –

       590    посіяні кістьми руських синів.

  (* Тут і далі цифрами позначені рядки власного українського та російського перекладу “Слова” в книгах третій та першій, які синхронні моїй паралельній побудові давньоруського тексту “Слова” у книзі другій цього видання.)

     

Спільно уклавши руське воїнство, Ярославичі при перемир’ї хитрістю полонили та запроторили Всеслава. А невдовзі Поле прийшло з помстою за торків. Половці розбили трійку Ярославичів. Кияни в цей час визволили Всеслава, що сидів у порубі, й „прославили” його великим князем Київським. За місяць Ярославич Святослав Чернігівський розгромив половців і взяв у полон самого хана Шарукана. Скинутий з київського престолу Ізяслав повернувся із великим польським військом, від якого Всеслав Полоцький поскакав „лютим звіром ополуночі з Білограда”.

Викинемо з цього розбрату ляхів-поляків. Напали оті половці на Русь?

 

       560    Ярославичі і всі внуки Всеславові!
 
         561    Уже понизьте стяги свої,
 
         562    ввіткніть мечі свої вережені. 
 
         563    Уже лишилися ви дідівської слави.
 
         564    Ви своїми крамолами
 
         565    почали наводити поганих

       566    на землю Руську…

     

…1078 рік. Олег і Борис привели половців і розбили Всеволода 25 серпня. Володимир Мономах пішов на Олега з Борисом, і ті побігли 3 жовтня до Степу за половецькою підмогою.

Сам Мономах, який загнав було половців хана Отрака (батька Кончака) кудись на Кавказ, вельми відверто написав, як із ними ж вирішував власні питання. Його „Поучення” дійшло до нас, як і „Слово”, в одному примірнику, але в справному стані, тому тлумачиться воно однозначно.

На відпочинку опісля чергового походу, який у старовину називали „трудом”, великий князь вирішив залишити дітям заповіт „грамотку”. Розповісти, як трудився з тринадцяти років.

„Спочатку я до Ростова пішов, згадує Мономах, землею в’ятичів; послав мене батько, а сам він пішов до Курська. Затим на Смоленськ зо Ставком Городятичем. Із Смоленська до Володимира, Берестя. На чотири місяці в Польщу і на чехів. Звідти на Турів... Спалили з Глібом Полоцьк, він пішов до Новгорода, а я з половцями на Одреськ війною та на Чернігів...

...А в ту зиму завоювали половці Стародуб увесь, і я, йдучи з чернігівцями та своїми половцями Десною, взяли в полон князів Асадука і Саука...

На ту осінь ходили з чернігівцями і половцями-читиєвичами до Мінська, захопили місто і не залишили в ньому ні челядини, ні худобини.

...Олег на мене прийшов із половцями...” (про це вже було вище, під 1078 роком – примітка і підкреслення у цій главі мої, А.Т.).

„А всього походів було вісімдесят і три великих, а інших і не пригадаю менших. І мири заключав із половецькими князями без одного двадцять.. І відпустив з кайданів... князів половецьких кращих сто.

...Прочитавши цю грамотку, силуйтеся робити всякі добрі діла, славлячи Бога зі святими його” (3).

 

Одним словом, інтернаціональне безчинство. Половецькі воїни були майже у всіх руських князів. І не раз загони поганих найманців вирішували в битві між собою князівські питання. Поганими, між іншим, у літописах і самих князів називали, коли вони розоряли сусідні землі.

 

...Із Запоріжжя ми приїхали на таксі в Дніпропетровськ (цей шлях, до речі, – колишній човнярський „волок” уздовж затоплених дніпровських порогів) на потяг до казахського Тобола. Потяг на наших очах тільки хвостом майнув. Батько мій, Володимир Антонович, пунктуальний учитель математики, взяв провину за цю оказію на себе:

Попали в халепу!

 

Біля Халепи половці, союзні Олегу Тмутороканському, нанесли в тій „оказії” страшну поразку Святополку Київському та Ростиславу Переяславському. Вісімнадцятилітній Ростислав, брат Мономаха, утопився в Стугні, про що у „Слові”:

 

       717    плачеться мати Ростислава

       718    за юнаком князем Ростиславом.

       719    Зів’яли квіти жалісно,
 
         720    і древо з тугою 

               721    до землі приклонилося.


  Відтак „Олег із половці” взялися і за самого Мономаха, котрий у халепу не потрапив, на Стугні врятувався й

 

224   зачинявся щоранку

225   на провушини у Чернігові.

 

 І змусили його покинути місто. Їхали звідти, пише Мономах, через полки половецькі, які облизувалися „на нас, аки волці”.

 

Ось у такі халепи потрапляли руські князі зі своїми половецькими поплічниками в міжусобній боротьбі.

 

Та головне в халепу при тлумаченні цих подій попала академічна наука.

Небагато хто з учених та „благонамірених читачів” указували на факти тісної інтеґрації двох народів. Революцію тут зробили Лев Ґумільов та Олжас Сулейменов. Хоча не тільки цим обмежується їх внесок у розуміння „Слова”.

 

Мені доводилося бути на зустрічах із автором книги „АЗ і Я” після партійного розгрому його „вчення”. Говорив він на цю тему мало, двічі чи тричі обмежувався констатацією: „Це прорив”.

Та за чверть сторіччя ніхто не переступив поріг відчинених дверей.

Академічна школа на порозі третього тисячоліття так і не визнала нетрадиційного погляду на історію з периферії.

Чому? Через національну зарозумілість? Гадаю, що ні, бо нічого жахливого в висновках Сулейменова, як і у всяких слушних висновках узагалі, немає. Йому треба було присвоїти звання академіка та надати умови для творчої праці і популяризації нових ідей. Може, залишилося б у декого менше гонору щодо виключності у Всесвіті...

Не визнала через честь мундира: не може сотні наукових світил та співробітників, яких роками утримує бюджет, повчати якийсь учорашній студент-геолог.

 

„Склока о полку Ігоревім”

 

Із неозорих надр Інтернету в процесі опрацювання статті ми видобули останні міркування „благонамірених читачів” щодо „СПІ” (загальновизнане в науці абревіатурне визначення поеми). Знайшлося приблизно те, що потрібно. „Склока о полку Игореве”. Процитую в цій главі частину матеріалу в скороченому перекладі.

„Ця детективна історія почалася в 1975 році. Головні дійові особи: Дмитро Сергійович Ліхачов – академік, славіст, колишній в’язень Соловецьких таборів, та Олжас Омарович Сулейменов казахський поет, який пише російською мовою.

У другій половині 80-х років демократична преса назвала Дмитра Сергійовича совістю нації, знаменом культурного оновлення країни. Основний стрижень, навколо котрого розгорнулася інтриґа, пам’ятки давньоруської літератури XII сторіччя „Слово о полку Ігоревім”. Історія цікава сама собою, оскільки дозволяє наново подивитися на „Слово” та переосмислити образи, які прийшли до нас із глибини віків. Заодне з’ясувати, ...що нам пропонують за взірець совісті нації.

До вивчення „Слова” приєднався Олжас Сулейменов, людина, рідним для якої є один з діалектів тюркської мови. Цей простий факт мав непередбачені наслідки. Є у СПІ таке місце: князь Всеслав „із Києва дорискує до кур Тмуторокані”. Перекладалося: „до курей”, „до перших півнів”. Сулейменов зауважує, що „кура” тюркською мовою означає „стіна”. Виявляється, „темне” місце перекладається просто: Всеслав „від Києва дорискував до стін Тмуторокані”!

Дещо дивне прізвисько в „Слові” в князя Всеволода – „буй-тур”. Перекладалося воно як „дикий віл”, „буйвіл”. Тюркською мовою „буй-туре” означає „високий господар”. Подальша еволюція цього титулу: батур, боотур, богатур, богатир.

Сулейменов виявляє, що незрозуміле „дебрь кисан” тюркською мовою означає „залізні пута”, а „босуви врани” це „босуврмани”, тобто „бусурмани” (а не сірі ворони)! Уві сні Святослава Олжас знаходить цілу фразу тюркською мовою. Відкривається вражаючий факт: Святославу сниться його власний похорон за тюркським (тенґріанським) обрядом. Обряд відтворено з точністю до деталей.

Обмежимося цими прикладами внеску Олжаса Сулейменова у вивчення „Слова”.

На 504 рядки „Слова” припадає більше 40 тільки наочних тюркських термінів. Ортома (покривало), опанча (плащ), теліга, хоругва, шабля, чага (рабиня), кощій (кочівник), болван та інші.

У сучасній російській мові тюркизмами насичено перш за все південні козацькі говірки. Ось ще декілька слів, які увійшли в мову: ура, гайда, орда, бунчук, караул, осавула, улан, отаман, курінь, колимага, лошак, капище, ковдра, алебарда, облава, ватага, кумис. Вірогідно, тюркське коріння у слів: сан, боярин, пшоно, тканина, письмо, полк, колчан, охота (сагайдак, полювання – прим. моя, А.Т.) булат, молот, рать, явище, сон.

Так поступово складалася русько-половецька інтеґрація. Половці увійшли в систему руських князівств як постійний чинник. Дедалі переплетіння русько-половецьких державних і торгово-економічних інтересів посилювалося. 

За „підсумком інформації” Олжас Сулейменов приходить до двох коромольних висновків:

1) в XII столітті Русь була двомовною, тобто руські в більшості своїй знали ще й половецьку мову;

2) почався процес конверґенції двох народів, котрий був зупинений монґольською навалою.

Тримав би ці висновки при собі, та ні ж бо: опублікував їх у своїй книзі! Але наука про „Слово” монополізована Дмитром Сергійовичем Ліхачовим та його школою. Чужинців там не люблять. Якщо такі з’являються, на них налітають купою і рвуть на шматки. Збентежував рівень арґументації. В багатьох випадках справа закінчувалася переходом на особистість. Якщо зняти академічний фльор, то це означало звичайне: „Ти ж нічого не тямиш, куди преш зі своїм сукняним рилом у наш калачний ряд!” Немає, практично, жодного видання „Слова”, в якому б у тому чи іншому вигляді не був присутній Дмитро Сергійович: або перекладач, або автор передмови, післямови, коментарів, чи то ж редактор.

Трапилося те, чого й треба було чекати: почалася оскаженіла критична кампанія в центральній пресі. В кампанію включаються доктор історичних наук А. Кузьмін, доктори Л. Дмитрієв і О. Твороґов, Ю. Селезньов та інші. 13 лютого 1976 року відбувається екзекуція в Академії наук СРСР, публікується її стенограма. Серед екзекуторів був і Дмитро Сергійович Ліхачов, який визнав за необхідне виступити також і в засобах масової інформації. В найрізкішій, зовсім не академічній формі відкинуто сулейменовські реконструкції тексту СПІ. 17 липня 1976 року з’являється постанова бюро ЦК КП Казахстану „Про книгу О. Сулейменова „АЗ і Я”. Оголошено санкції проти видавництва і осіб, які не виявили пильності. Авторові велено визнати свої помилки.

На захист Сулейменова виступають літературознавець академік А. Новиченко (4); тюрколог академік М. Нурмухамедова; письменники Ч. Айтматов, Е. Межелайтіс, Р. Рождественський; колишній представник СРСР при ООН, редактор журналу „Іноземна література” професор М. Федоренко та інші. Їх відмовляються друкувати.

11 березня 1985 року до влади прийшов М. Ґорбачов. Пахло талим снігом та крахом марксизму-ленінізму. Нагрянула „перебудова”. І відразу кампанія в пресі з вимогою притягти до відповідальності О. Сулейменова, як співучасника створення стрічки про Кунаєва. Чому б’ють саме в Сулейменова? Він що, один ставив цей фільм? …Повідомляють, що Дмитро Сергійович руку приклав, і діє він через Раїсу Ґорбачову, свого заступника у Фонді культури! Звичайно, інформацію такого рівня перевірити неможливо...”

Така ось розгониста цитата з Інтернету, автор Є. Федюнькін, серпень, 1999 рік.

Та повернемося до історії.

 

Свати...

 

За часів оспіваних у „Слові” подій Русь і кипчаки мешкали поряд уже в сімох поколіннях. Містично-цифрове обчислення усвідомленого буття у слов’ян і священно-пойменне у казахів.

Що за цей термін сусіди зуміли? Світом править любов, а у всіх князівствах Русі розташовані половецькі військові поселення... Як виявив один із патріархів пологодопоміжних служб Кустаная, через дев’ять місяців опісля прибуття армійських частин на чергові цілинні жнива на їх царині помічається дуже сильна активізація. Це процес у непідвладних низах. У верхах упорядковані династичні шлюби.

Мономах, онук самого візантійського імператора, двох синів своїх оженив на половчанках. Треба було! Шляхетні наречені прибували та селилися зі сотнями своїх людей: челяді, охорони, прислуги...

В Угорщині я був у колишньому селі Київ під Будапештом. Виникло воно колись на місці тимчасового поселення Анастасії, третьої дочки Ярослава Мудрого та її численного почту в очікуванні церемоніалу з угорським королем.

Чимало варіантів уже згаданих топонімів Київської Русі на зразок Тороч, Торець та їм подібних наводить у своїй книзі „Земля говорить” український краєзнавець М. Фененко. Під Києвом і Білою Церквою – Мале Половецьке і Велике Половецьке.

Те ж, що стани київських сватів під Будапештом?..

 Практично всі князі споріднилися з половецькою верхівкою, а герої „Слова” були вже добре змішаної крові. В тому числі й головний герой князь Ігор. А дочка Кончака була засватана за його сина Володимира. На подиввеликий хан і удільний князь.

Свати жили дружньо. Ігор і Кончак з Кобяком ходили на Київ виганяти з престолу одруженого, до речі, на половчанці Рюрика Ростиславича та коронувати кузена Святослава Всеволодовича. Рюрик увів у бій своїх степовиків. Війська покрили київські гори. Все закінчилося тим, що Ігор ледве встиг заштовхати у човен Кончака та втекти з місця битви. Брат хана Єлтут загинув, а двоє синів опинилися в полоні.

 

*   *   *

За декілька років Ігор піде на свата.

Те, що цей малозначимий напад удільного князя став якимсь чином темою видатного твору письменництва, відзначається всіма школами славістів. Гадаю, тому, що випадок типовий. На нетиповому художніх узагальнень, тим більше шедеврів, не виникає.

 

*   *   *

До 1170-х років половецьке ханство, консолідоване Кончаком, стало найсильнішим „на Русі”. Так, на Русі, де за тридцятиліття тільки на київському престолі змінилося двадцять вісім великих князів. Енергійна „ротація кадрів” тривала в удільних землях.

Несподівано для себе князі виявили, що вже не вони за допомогою половців вирішують власні питання, а, скоріше, навпаки. І Київ опісля ґрандіозної внутрішньої усобиці теж консолідує сили для походу на Кончака, який „висунувся” та збирає тепер під прапори увесь Степ, щоб помститися за свої полеглі полки та родичів. Закінчувалися розбій і усобиці, починалася війна.

В липні 1184 року війська одинадцятьох князів здолали половців та взяли у полон сімнадцять ханів. 1 березня 1195 року Кончак намагається взяти реванш, та ледве рятується втечею від шеститисячної київської кінноти торків та каракалпаків Кунтувдия.

Після березневого розгрому Кончака Святослав Київський на літо цього ж року задумав ґрандіозний похід для „зачистки” Степу з рекрутуванням військ усіх князів.

 

Підлеглі до реабілітації?

 

За час антикончаківскої операції Ігор із братом, сином, племінником та дружинниками здійснив два набіги в Степ. Стосовно цього є три версії: покінчити із недобитим Кончаком до тієї кампанії, яка готується проти нього, та стати національним героєм і великим князем. Друга: поживитися в Степу „на попелищі”. І третя ліхачовська, патріотична: безкорисливий та безрозсудний героїзм в ім’я служіння землі Руській.

Пропоную четверту (з позицій власного ставлення до „Слова”). Не криваво-ратну, а гуманну, людяну, яка начисто ігнорується всіма „рентґенологами” героїв поеми.

Перед судом істориків сватам не поталанило. Один Кончак кривавий злодій поганський. Другий князь Ігор нестримний патріот, який поклав дружину для ритуальної демонстрації в чужому степу полум’яної відданості землі Руській (Д. Ліхачов та ін.). Він же корисливий честолюбець, який не тямить у ратній справі та про землю Руську не дбає (Б. Рибаков та ін.). Він же диявол на іконі (О. Сулейменов).

З жодним із таких ярликів, як і зо всіма разом, пришитими до князя, „Слово” не прочитується.

Незрозуміло, хто ж таки цей Ігор для автора? Хто кого та для чого оспівував? Невипадкове трактування поеми як викладеного діалогом (мабуть, у манері поетичного змагання казахських акинів) вербального твору: один співець вихваляє князя, а другий гудить.

Це амебейне виконання пісень – одне з багатьох припущень Д. Ліхачова, яке зайвий раз свідчить про те, що „доброї”, за висловом Михайла Грушевського, „розв’язки” проблематики „Слова” академічна наука так і „не побачила”. 

А князя не так уже важко й зрозуміти. Чесний вчинок у своєму житті він здійснив. Щоправда, не той „безглуздо хоробрий похід за землю Руську”, на якому наполягають „патріоти”.

Він на свата в цих двох загальноруських походах не виступив. З різних причин: заморився, далеко їхати, туман завадив.

Але готувався третій, вирішальний похід з неясними для хана-родича наслідками. Набіг Ігоря в Степ викликаний бажанням уникнути звинувачень з приводу фактичного дезертирства у двох попередніх принципових битвах хоч би цим запізнілим внеском. І спробою ухилитися від спланованої літньої операції в Степу.

Драма Ігоря драма руського князя тієї доби взагалі, тим більше невеликого уділу. Усобиці, потужний династичний та великокняжий київський тиск, генеалогічний порядок, за яким престол будь-якої хвилини може похитнутися (5). Десяток верст і непевні кордони з кочівниками. Щоправда, сват у Степу поки що найбільший хан, а не удільний, як Ігор, князь, але проти нього оголошено загальну мобілізацію. І сам Ігор хто є такий? Руський? Спадковий? Але бабуся княжна Тугорханівна, мачуха та невістка половчанки… В становище людини, яка знаходиться між молотом та ковадлом, потрібно увійти й зрозуміти.

Так до нього і відноситься автор „Слова”, і тоді в нас до нього питань немає. Невідомий поет у героїчних, іронічних, співчутливих інтонаціях ратує за об’єднання Русі, вихваляє та засуджує князя Ігоря:

 

     71        „Не буря соколів несе

     72        через поля широкі –

     73        галки стадами біжать

     74        до Дону великого”.

 

    411        Та нечесно подолали,
        412        нечесно кров погану пролили.

„Завойовник” Степу

 

Похід був поспішний, непідготовлений, смертельно ризикований – треба було ухилитися від Святославової мобілізації. Який там ще Степ підкоряти…        

Степ підкоряти минулого разу, в 1184 році, ходили полки восьми князівств та володінь із одинадцятьма князями, серед них згадані у „Слові”: „великий та грізний” Святослав Київський і Рюрик Ростиславович; Ярослав Галицький, котрий „підпер гори Угорські своїми залізними полками, заступив королеві путь”; полки волинські, від яких тремтить „земля та краї велелюдні”. А з ними, до речі, союзні половці та каракалпаки. Двом скороспілим князям, братам Ігорю та буй туру Всеволоду, посадженим Святославом на прохідні малолюдні кордони, подібні кампанії не під силу.

 

Просто Слово”

 

Другий похід Ігоря й ліг в основу „Слова”. Звичайно ж, з великою іронією автор змальовує, як славні Ігореві воїни, котрі

 

            92   під трубами сповиті,

            93   під шоломами злеліяні,

            94   з кінця копій згодовані,

 

пограбували зустрічне кочівля, помчали красних дівок половецьких, „а з ними золото і паволоки, і дорогі оксамити”...

А вранці сталася несподівана зустріч зі сватом, живим та здоровим, який згуртовував сили проти літнього загальноруського походу. З незчисленним воїнством, „аки борове”, серед якого Ігор відчув себе, як у темній діброві. Січ була нещадна, тому героїчно оспівана. Але впали „стяги Ігореві”.

 

*   *   *

Кончак розуміє, як і чому сват пішов у Степ. Ігоря взяв у полон Чилбук, і хан „поручися по свата Ігоря” як за пораненого, та зразу ж після битви обговорює умови перебування князя в полоні (6).

Ігорю представлена необмежена воля. Він їздить на соколине полювання, йому попа привезли з Русі зі службою святою, приставили не тільки сторожу, але й почесну варту.

У супроводі половця Овлура, коли сторожа пила кумис, Ігор із полону втік. Хан Гзак пропонує розстріляти (стрілами) полоненого Ігоревого сина Володимира як заручника. Кончак не погоджується і пізніше відпускає його зі своєю дочкою-нареченою додому.

Зазнавши поразки, Ігор відчинив Полю ворота вглиб Русі.

Але, цікава деталь в беззахисну вотчину свата Кончак не пішов, хоч Гзак пропонував: ходімо на Сейм, де залишились самі жінки та діти. Він рушив на укріплені міста Посулля і Подніпров’я до Києва, де „побиті брати наші та великий князь наш Боняк” (7). І де він не раз був „битий” сам. І цього разу під Переяславом сивий Святослав примусив Кончака звернути в задонські степи.

А в сіверські землі Ігореві через відкриті кордони ринувся Гзак. Спалив кріпосне „забороло” із вікових дубів це з нього у молінні та в плачі розпростерла руки до сонця Ярославна. Але місто не взяв, на поміч вчасно підоспіли сини Святослава на чолі з Олегом.

Ось так, „дякуючи” Ігореві, об’єднані сили князів, які зібралися у ґрандіозний похід на Степ, змушені були латати дірки на власних рубежах, „загороджувати Полю ворота”.

Це й увесь нехитрий сюжет геніальної поеми. Все геніальне просте. Але невичерпне!

Якщо судити за хронікою Карамзіна, то епоха взаємної демонстрації м’язів Русі та Степу на цьому завершилася. Відновився колишній спосіб співіснування: руські усобиці з опорою на половецькі загони. Але постали більш серйозні проблеми. У половців виникли ускладнення на східних рубежах, у Русі на західних. Угорці та ляхи завоювали галицьке князівство. Мстислав із дружиною та з половцями незабаром розгромили обох і захопили в битві польський державний прапор Білого орла.

В літописах Кончак опісля 1203 року не згадується.

Половецький хан Юрій Кончакович та друга за статусом постать у Степу хан Данило Кобякович (як бачимо, сини ханів Кончака та Кобяка) ставилися до Русі лояльно, більше займалися своїми степовими справами, де й зустріли смертельну загрозу.

 

*   *   *

Чингізхан, який тепер з придорожніх плакатів закликає кустанайських курців купити цигарки з його іменем, спалив Отрар разом із однією з найбільших у світі бібліотек та залишив казахів без писемної історії.

Відтак його полководці розбили родове гніздо кипчаків у Тургаї, нав’ючилися там уркаською рожевою сіллю і пішли на половців прикаспійських та придніпровських. Хани Юрій і Данило приїхали до руських князів, щоб відбиватися спільно. За п’ятами ханів прибули монгольські посли: дайте нам половців побити, а з вами ми водитися будемо.

Руські князі новим „друзям” не довірилися. Поїхали в Степ обороняти друзів старих (8).

 

*   *   *

Великий енциклопедичний словник (Москва Санкт-Петербурґ, 1998 рік):

 

КАЛКА (нині Кальчик), ріка в Донецькій області (Україна). На Калці відбулася перша (31.05.1223 р.) битва руських та половецьких військ з монголо-татарськими військами, які одержали перемогу.

 

Тут і закінчилася історія дніпровського сусідства. Поклали голови хрещені і нехрещені хани, шість князів, сімдесят воєвод та незлічене число воїнства (9).

Прийшла багатолітня монгольська доба, яка розкидала руських та половців за іншими географічними адресами.

 

*   *   *

В середині минулого сторіччя, майже через тисячоліття, землероби-переселенці і скотарі-кипчаки знову стали сусідами. Але навпаки. Не в запорізьких, а в казахських степах.

Так хто такі тамири? запитую в Сагандика Уринтаєва, який, пам’ятаю, щось на цю тему писав.

А чому ти в свого попередника Івана Івановича (Сергєєва, завідуючого відділом обкому партії) не довідався? Спитай тоді в Жієнтаєвих або Татієвих, тамирів його сім’ї. Тамири це коли з коліна в коліно дружба в родичання переростає. При переселенцях багато хто обзавівся приїжджими друзями. Наші тамири – українці з Пєшковки...

В казахсько-слов’янській гущавині Кустанайщини сталися два вибухи: визвольний Аманґельди Іманова (1916 року) та революційний (1917-18 років). Проти влади та диктаторів. Це були не дрібні заколоти, а битви: з озброєними загонами, військами, штабами. Проявів національної ворожнечі серед самих мешканців тутешніх неозорих степів при цьому не спостерігалося.

Такий тисячолітній оберт колеса історії, розуміння якої повинно додавати нам мудрості.

 

Слово, викинуте зі “Слова”

 

Рівно 210 років тому графом Олексієм Івановичем Мусіним-Пушкіним, президентом Академії малярства, своєю при єкатерининськім дворі людиною, серед спадщини одного з ярославських монастирів був виявлений рукопис шедевра давньоруської літератури – „Слова о полку Ігоревім”.

Майже десятиріччя розшифровувала нелегкий і не завжди ясний текст „команда” в складі О. І. Мусіна-Пушкіна, М. М. Бантиша-Каменського та О. Ф. Маліновського. Власне, за графом залишалося переважно загальне керівництво, а „розчищали” письмена саме оці фахівці древніх перґаменів. Труднощі виникали здебільше в тім, що дослідники мали не київський ориґінал твору, а зроблену через три століття псковську його копію. Північний переписувач не все зрозумів у південному, до того ж трьохсотрічної давнини діалекті.

Незважаючи на все, перші видавці зробили переклад досить високого ґатунку. Їх реконструкція тексту „заведена в рамку” та канонізована. Ніякі виправлення в нього не вносяться.

Міркування, якими Мусін-Пушкін просив ділитися „своїх благонамірених читачів”, лише беруться до уваги або відхиляються при перекладах та переспівах поеми на „вживане нині наріччя”.

 

Деякі міркування є. І з нагоди круглої дати хотілося б ними поділитися.

 

*   *   *

Окуляри мої не бачив, онучку, поцікавилася бабуся. Ніяк знайти не можу.

Так ви їх на шию мотузкою прив’яжіть. Святе Писання я все одно вам сьогодні читати не буду. Мені двійку завтра виправляти треба, поставили за російську ні за що. І, між іншим, не Ной ваш ковчегом плавав при потопі, а Утнапіштім. Щойно з історії вивчали.

Господи, перехрестилась бабуся, вже й Ноя перейменували, анцихристи. Тим паче, на ніч читай. Відчистимося від скверни. А тобі потім воздасться...

Не потім, а скоро. Ремінякою. Батько зараз прийде. Відчистить.

...Я здійняв червону піонерську краватку і взяв засмальцьовану поколіннями Біблію. Божеська книга була заповнена премудрим архаїчним текстом, який з наскоку не читався. Але я вже до дечого був зугарний…

Отак із молодих літ я приєднався до церковнослов’янської мови, або давньоруської писемності, залишаючись при цьому свідомим піонером-атеїстом.

 

*   *   *

Я й гадки не мав, що ребуси старих письмен можуть бути витребувані в радянській школі. А тут несподівано „Слово о полку Ігоревім” одразу в двох літературах: українській та російській.

Довго за чергою силилися зачесані відмінниці, в прасованих коричневих платтячках та крохмально білих фартушках, у намаганні прочитати давній слов’янський текст, щоб, за задумом учительки, насолодитися мелодією старовинного складу. Мелодія ніяк не наспівувалася: кожне слово педагогу доводилося підправляти, пояснювати, перекладати. А потім „кращі люди” класу видавали під дружний регіт наступний перл.

Зі швидкістю кулемета я прочитав не озвучену ще половину поеми, після чого наступила німа сцена. Всі знали, що, окрім футболу, інші науки мене не турбували. Недовгу паузу порушила чиясь дружня порада від задніх парт, місць мешкання чоловічого роду:

У Покровській церкві два місяці батюшки нема. Паняй, тебе з ходу зачислять.

 

*   *   *

В гуляйпільскій міській бібліотеці я цей світський, старовинного правопису твір знайшов. Ще тоді мене осяяла одна „коректурна” здогадка. Я поділився нею із сивою вже вчителькою російської мови, більш авторитетною, ніж молода чорнобрива української.

Чому „папорзі залізні” під шоломами руських? Ви ж знаєте, що в нас звичайними поворозками шапки внизу зав’язують. Інакше вогкий вітер вуха продме до ринди в голові. Поворозки паворзі під шоломами, а не папорзі...

Такі виправлення взяті до уваги в деяких виданих. Давно, ще з минулого століття.

 

*   *   *

В попередніх статтях, присвячених „Слову”, я, вустами своїх однодумців, докладно їх цитуючи, відзначав нетерпимість офіційної науки до суджень, для неї суперечливих.

За „Словом” від шкільної лави й дотепер через періодику та Інтернет я стежу невідступно. Але нічого особливого тут не відбувається. Покійний академік Дмитро Ліхачов, який багато зробив як для його популяризації, так і насадження стереотипів, стоїть із ними непохитно.

„Є темні місця, – написав він у своїх останніх працях, – „свист зверинъ въ стазби”, „железные папорзи”... Але позбавлені почуття відповідальності деякі „дослідники” не поглиблюють наші уявлення про „Слово”, а примушують фахівців марнувати час на спростування тих поглядів та трактувань, які подекуди вельми засмічують нашу науку” (10).

Ото так: не заважайте, дилетанти, нам працювати...

Поема про князя Ігоря для мене як „Трійця” Рубльова. Ніхто ж не прагне ікону підмалювати. З метою поліпшення. Як нікому в голову не прийшла думка накласти заборону на виявлення емоцій, захопленості творінням, на коментарі та здогади.

Тому версії щодо „Слова” це також наша суто власна справа. І нехай не відриває вона „фахівців” від плідної їх діяльності. Особливо над уже згаданим рядком „свист зверинъ въ стазби”.

 

Один із найбільш вражаючих та, разом з тим, заплутаних епізодів повісті початок злощасного для князя Ігоря походу в степ половецький.

Повний набір недобрих застережень: сонячне затемнення на шляху, страшна гроза, тривожні пташині та звірині голоси, клич якогось ворожого християнам поганського божка. Словом, усе суще на землі благає відмовитись Ігореві від безрозсудної витівки.

Ось як усе це викладено в першому, мусін-пушкінському, виданні поеми:

 

Тогда въступи Игорь Князь въ златъ стремень,

и поеха по чистому полю.

Солнце ему тъмою путь заступаше;

нощь стонущи ему грозою птичь убуди;

свистъ зверинъ въ стазби;

дивъ кличетъ връху древа... (11)

 

Реконструкція та офіційний академічний переклад цього уривка авторським колективом під керівництвом Дмитра Ліхачова має такий вигляд:

 

Сълнце ему тьмою путь заступаше,

нощь стонущи ему грозою птичь убуди,

свистъ зверинъ въста,

Дивъ кличеть вьрху древа... (12)

 

Тобто:

 

Солнце ему тьмою путь преграждало,

ночь, стонущая ему грозою, птиц разбудила,

свист звериный поднялся

Див кличет на вершине дерева... (13)

 

Дуже ориґінально. Стосовно такого тлумачення давнього тексту виникає принаймні два суттєвих питання. Що таке „свист звіриний”? Хто це поночі свистить?

„Ховрашки”, без усяких вагань пояснює нам Ліхачов (14).

Так... Невже ж ховрашок, дійсний представник свистячих, але не звір, а звірятко, яке вітає вдень вас стійма з узбіч степових та польових шляхів, і був провісником лихої долі княжого походу та фоновим героєм великої епічної поеми?

Щодо пророцьких здібностей безневинного степовичка та його місця в пантеоні „віщих” я вирішив довідатися в „друга степів”, як казав Пушкін, калмика. Звернувся до його унікального народного епосу „Джангар”.

„...Які б не великі степи ці були” (пісня XI), якою б розгорнутою не стала сама оця повість, як би багато істот дихаючих у ній не налічувалося, ні „віщого”, ні звичайного ховрашка серед них жодного разу не згадано!

Можу до цього додати, що звички свистіти поночі в нього немає, тому що відпочиває він у своїй зручній, із продовольчими комірками норі. І в грозу, і в дощ – сам бачив не раз ховрах негайно пірнає в неї, і ніякі громи-блискавки викурити його звідти неспроможні.

Та бог з ним, з протеґованим ховрашком.

Тому що є більш актуальне питання: а куди все ж таки подівалось знедолене „збі” („свист зверинъ въ стазби”)?

       

      *   *   *

Із цим „збі” поневіряються тепер уже третє століття. І „в стаи збил”, і „в ста(да) збил”, і „в ста збил”, і „збися Див”... Взагалі, таке членування є можливим, оскільки давні тексти за дефіцитом дорогого перґамену писались підряд, без інтервалів між словами, з частими їх скороченнями. Але через смислову нісенітницю вищенаведені комбінації визнання не вдостоїлися. Школа Ліхачова, девіз якої: „До експонату руками не торкатися і навіть пилинки з нього не здувати”, взяла й викинула незрозумілий нею обгризок „збі” з тексту взагалі.

Загадкове коло спробував було розімкнути Олжас Сулейменов, із академічною номенклатурою не зв’язаний. Досліджуваний уривок він прочитав так:

 

        Ночь стонущи ему грозою.

        Птичь убуди свист.

        Зверин вста зби.

        Див кличет верху древа...

 

Або в його ж російському перекладі:

 

        Птичий пробудился свист,

        звериные восстали зби (15)

 

„Збі”, „з’бі” Сулейменов відносить до множини старослов’янського іменника „зыбь”, що означає „коливання води”, „легкий плин”. Інші російські та білоруські рудименти цього архаїзму „зыбкий”, „зыбучий”, „зыбиться” теж зв’язані з „дрижанням”, „тремтінням”, тому „зыбун” – це „трясина”, а „зыбка” – „колиска”, „гойдалка”, „люлька”. Посилаючись на І. Срезневського, автор кон’єктури тлумачить давньоруську лексему „зыбь” як уособлене вираження внутрішнього стану: „беспокойство“, „смятение”. (Додам, що аналогічне пояснення терміну є також ув етимологічному словнику Макса Фасмера). Тому, за Сулейменовим:

 

        Птичий пробудился свист,

        Звериные поднялись смятения.

 

Згідно з ритмікою „Слова”, таке членування тексту Сулейменовим робить цей фраґмент поетично бездоганним.

Подібна словесна фактура зустрічається ще в одному місці твору:

 

            131  мъгла поля покрыла.

            132  Щекотъ славий успе,
                133  говоръ галичь убуди.

 

Переклад:           
                           
131   імла поля покрила.

    132   Щебет солов’їний заснув,

    133   говір галок пробудився.

 

Але, звернімо увагу, рядки тут побудовані за вражаючим літературним принципом протиставлення: „заснув пробудився”.

Хоча версія Сулейменова наукою проігнорована начисто, без коментарів, дорогу в належному напрямі він проторував. Але, я думаю, не до кінцевої станції. Перший мій підкоп під його побудування: чому досконалий поетичний ряд

 

                 Птичий пробудился свист,

                звериные восстали зби

                (звериные поднялись смятения)

 

скомпонований ні з того ні з сього в різних числах. Чому „свист” в однині, а „зби” (смятения) у множині? Літературній традиції такі граматичні пари не властиві.

Сулейменов „зачіпку” бачить і в доконечному варіанті намагається числа збалансувати:

 

                Птичий пробудился свист,

                звериное поднялось смятение.

 

Далі. У птаства звук (свист), у звірів становище (сум’яття). Також для поетичного ряду прийом нехарактерний. Я вважаю, що, зробивши все вірно, Сулейменов просто „не спіймав” потрібне слово. „Зыбь” тут вмонтована ритмічно та граматично вірно, але… неточно.

 

 

                                                 *   *   *

Які звірині „збі” встають поночі в степу? На шкільній екскурсії ми заночували в знаменитому заповіднику Асканія-Нова, серед херсонських південноукраїнських степів. Неймовірні ті „збі” треба послухати: там і бекають, як кажуть, і мекають, іржуть, рохкають, гарчать, гавкають, ревуть, виють, трублять, горлопанять та заливаються на всі голоси… Це не враховуючи пернатих нічних солістів та недоладного хору сімейки жаб’ячих у господарському водопої. Словом, як писав Гоголь, чого тільки на тому ярмарку немає... В Асканії, щоправда, травоїдна живність зібрана зо всього білого світу, але я не думаю, що вісім століть тому степ був не так густо населений. І грізно рикаючими турами, і тваринами дещо дрібнішими.

Півтора сторіччя тому класик російської словесності заночував у подорожі в Приазов’ї та написав: „Ледве зайде сонце, і землю огорне імла… степ легко дихає на всі широкі груди... Тріск, посвисти, скрегіт, степові баси, тенори, дисканти – все змішується в безупинний монотонний гул” (Антон Чехов, „Степ”).

Напрошується паралель: пташиний свист – звірині голоси (крики), в якій присутність однини та множини виправдана.

 

*   *   *

Вважається, що „Слово” написане в Києві. У всякім разі, на південноруському наріччі.

...Цікаве явище помітив у позаминулому столітті Володимир Даль. Золота голова, з ґерманців, він народився в Україні, в Луганську, тому добре знав українську мову. Теж, до речі, діяч не з академічних кіл, хоч таке звання йому врешті-решт дали. Але до 58 років він служив царю та Вітчизні на різних посадах і залишив неоціненний скарб – Тлумачний словник.

Так ось, з великим подивом Даль помітив, що далеко на північ від Києва – у Тверській та Новгородській губерніях, у Пскові – „...мы слышим... немало украинских слов... Пончохи чулки, черевики башмаки, почекать подождать, трохи мало, досыть довольно, торба мешок, горелка водка, хата изба, цыбуля лук…”. Список цей у Даля довжелезний (16).

...Мабуть, туди, на північ, із Києва відкочувало і розшукуване нами напівзабуте тепер слово. Саме у землях тверських та псковських Даль заніс до свого словника оте саме „зебь”.

„Зепь” (зебь) – псковское, тверское: горло, хайло, глотка. Зепать (зебать – прим. моя, А.Т.) – кричать, зевать, вопить, орать во все горло” (В. Даль, „Толковый словарь”, т. 1, 1989, стор. 680).

Преса, радіо, телебачення діалекти з обігу поступово витіснили. І від „зебь” – „збі” (в „Слові” зустрічаються подобні форми: „честь” – „чті”) нам залишився лише пташиний „дзьоб” та анатомічний медичний „зоб”.

Тому пропоную поки що:

 

      Пташиний пробудився свист,

      звірині встали збі

      (звірині встали крики).

 

                                                     *   *   *

Чому „поки що”?

Тому що звірі, як і дрібний ховрашок, у грозу мовчать.

Це в звичайних умовах вони в безладній, здавалося б, різноголосиці знаходять одне одного для зустрічей, позначають територію, лякають суперника, збиваються в гурти, сиґналять відлученому молоднякові.

В люту грозу, за інших екстремальних обставин усяка „діяльність” у цих напрямах закінчується. Не до нічних рандеву...

Птахи, дійсно, при яскравих грозових спалахах злякано та голосно пробуджуються. Звір же інстинктивно шукає затишшя, аби переждати негоду. Не ховаються від грози стада домашньої худоби. Нікуди і ніколи. Я виріс і довго працював на селі, тому знаю багато випадків, коли блискавка влучала в худобу, яка залишилася на голому місці, а частіше – у вершників-пастухів, котрі височіють ближче до вогненної десниці Іллі-громовержця. Господарські собаки, котрі добре гавкають на молодика, з грозою переважно не зв’язуються. Боягузливо підібгавши хвости, вони тікають до своїх будок за першим же гуркотом небесним.

Володимир Даль (пошлемося ще раз): „Ино встать употребляется вместо стать, остановиться...” („Толковый словарь”, т. 1, стор. 270).

І в Маріїнському Євангелії (Ін. XXI) я вичитав: „ста Иисусъ при бърезе зупинився Ісус біля берега.

Так що прочитання „звірині зупинилися крики” цілком можливе. Подібно раніше наведеному протиставленні: „соловьи уснули – галки пробудились”, так і тут використана антитеза, яка не дозволяє звести розповідь до монотонного переліку обставин:

 

        Пташиний пробудився свист,

        Звірині змовкли крики.

 

І в шелесті післягрозової зливи князь почув не символічну, знакову, а зрозумілу словесну загрозу. Якась міфічна істота сиґналила „Волзі, і Поморію, і Посулію, і Сурожу, і Корсуню, і тобі, Тмутороканський бовване”.

Несподіваного нападу, на що більш за все покладався князь Ігор, не вийшло. Повідомлення Дива, який сидів на аванпості, половці прийняли завчасно. З далеких кочовищ вони степовим бездоріжжям під „теліжний крик” потяглися від Дона й від моря, і зо всіх сторін на оточення княжого війська, що й зумовило жорстоку поразку Ігоря.

 

 *   *   *

В перекладі цей уривок я розумію так:


102      Тоді вступив Ігор князь у золоте стремено
103      і поїхав по чистому полю.
104      Сонце йому тьмою путь заступало,
105      ніч стогнала йому грозою,

106      пташиний пробудився свист,
107      звірині уляглися крики,
108      Див кличе зверху дерева
109      велить послухати землі незнаємій –

110      Волзі

111     і Поморію,

112      і Посулію,

113      і Сурожу,

114      і Корсуню,

115    і тобі, Тмутороканський бовване!

 

*   *   *

Це моя версія. Вірна вона чи ні – питання. Мене в розумінні „Слова” вона влаштовує цілком. Незгідні ж пошуки свого значення опального „збі” продовжать. Тому що...

Виданий уперше два століття тому, в 1800 році, текст рукопису „Слова” починався заголовком „Героїчна пісня про похід...” А з пісні слова не викинеш...

 

 „Слово, руські, нормани,

вікінґи, варяги і ...шерешири

                                                              

– Гапакс

– Версії

– Варязькі гості

– Закон моря

– Скоби йоржити

 

 

447     Великий княже Всеволоде!
450     Ти ж бо можеш Волгу

451     веслами розкропити,
452     а Дон шоломами вилити!
456     Ти ж бо можеш і суходолом
 

457     живими шереширами стріляти -

458     удалими синами Глібовими.

 

Гапакс

 

„Слово” у заголовку статті – це „Слово о полку Ігоревім”.

Сусіди руських – „варязькі гості” – замішані в кінці першого тисячоліття на ґерманській юшці скандинави. Північні люди, нормани.

„Шерешири” , як випливає з епіграфа, то є якесь метальне знаряддя в битвах на воді – на морях чи ріках. Ніхто тепер, на жаль, не знає, що воно таке, який мало вигляд та звідки коріння назви...

А „гапакс” (і закінчімо на цьому нагадування про використаний тут „понятійний апарат”) – це термін, який лише раз промайнув у старовинних текстах. Якщо він ще й незрозумілий, то варіантів для порівняльного, так би мовити, аналізу немає.

Про його зміст залишається лише гадати. Вірніше, вдаватися до версій. Методика, на відміну від ворожби, наукова. Завдяки їй ми хоч щось стали розуміти у світобудові.

Так ось, „шерешири” і є гапакс. Ніде в товщах давньоруської словесності не відкопаний, окрім оцього звернення великого князя Київського Святослава до великого князя Володимирського Всеволода (Велике Гніздо), яким ми тут маніпулюємо. Із закликом стріляти тепер уже посуху в загарбницький Степ.

Велике Гніздо найпершим плюнув на престол великокняжий. Колишній васал Святослава оголосив себе рівновеликим патрону Київському. Його приклад наслідували.

Безліч удільних рівновеликих – трагедія. Ми аксіому цю вистраждали. Три під’яремних століття потрібно було.

 

Версії

 

Висунуто їх щодо „шереширів” багацько. Та непереконливі вони й нелогічні. Одні заводять нас до тих же скандинавів, інші – на протилежний край Ойкумени, у степи бусурманські, звідки ми дійсно зачерпнули чимало „словесної руди”.

Ресурс давньоруського для реконструкції поняття практично не використаний. Як і його недавні ще, письмово зафіксовані діалекти. Як і сучасна мова також...

Взагалі ж бо версій, які науку окупували, дві. Перша, ліхачовська: шерешир – різновид коп’я або списа (17).

...Та нащо ж билинному коп’ю такий немелодичний синонім. Адже за „Словом” „копия поютъ”:

 

         55        Хочу, – каже, – коп’є приломити

         56        в кінці поля Половецького...

 

        171       Тут коп’ям приламатися…

       253      тріщать копія харалужні...

 

   І – шедевр поезії:

 

91       А мої ті куряни – свідомі кметі: 

92       під трубами сповиті,

93       під шоломами злеліяні,

94       з кінця копій згодовані...

 

Колективістськими зусиллями встановлено, що „кметі” – це воїни. В даному випадку – курські. А „свідомі” (російський синонім – „сознательные”) в нашій сучасній мові і тепер має значення „передові”. Під трубами, які в похід закликають, народжені. „Злеліяні” – у всіх дослідженнях залишені без коментарів. Слово немов би як сучасне.

Не зовсім. Бабусі наші, прабабусі тепер уже, молочних дитинят леліяли в люльці. Заколисували під монотонне „ой люлі, ой люлю...” Леліяння – в грудному віці. „Льолю надінемо” – сорочечку. „Під шоломами злеліяні” – вражаючої краси метафора. Біля цицьки материної ще, а вже у шоломі. Воїни! А після грудей, на ноги зіпнувшись, – їжа з кінця коп’я. З полум’яного багаття, в похідних умовах.

Так що „співають” таки коп’я!

Коп’є в скандинавських саґах, як меч та шолом Іллі Муромця в билинах, не замінюються нічим, і синонімів у героїчних епосах не мають. І мати, за законами пишномовного віршування, не повинні.

 

*   *   *

Друга версія: „шереширъ” – живий вогонь (18).

Є в „Истории государства Российского” літописна виписка Миколи Карамзіна про полоненого „бесермена або харазького турка, який стріляв живим вогнем... Кияни догнали цього хитруна на бігу та доставили Святославу зо всіма його снарядами, але, здається, не скористувалися ними” (19).

Тут питань також чимало. Бусурмана зловили 30 липня 1184 року під час об’єднаного походу руських князів проти Кончака. А Всеволод шереширами стріляв (за „Словом”) у ході Волзької кампанії 1183 року, тобто роком раніше.

І що можна на річці підпалити снарядами, нехай навіть з „живим вогнем”? Величезні морські посудини – так! А розбухлі човни, котрі черпають воду бортами?! Коли б навіть там що-небудь і затлілося, то було б достатньо хлюпнути здійнятим шоломом...

„Слов’яни, – як свідчить Костянтин Багрянородний, – не мають великих кораблів, оскільки виходять до моря з річок, де неможливо користуватися великими суднами... ”

Зауважу, що рецепти сумішей для підпалювання ворожих кораблів описані ще в трактаті Енея Тактика „Про мистецтво полководця” (350 р. до н.е.) та в сучасному „Слові” манускрипті Саладіна (1193 р.). Але жбурляли їх у горщиках (які для порівняння з удатними воїнами не дуже годящі) або ж метали з діжок та труб. Стрілянина з сагайдака жевріючим клоччям – несекретний, первісний ще прийом. Якщо в того турка була інша революційна технологія, то нікуди б вона зі скарбнички людського досвіду не поділася. Зброя завжди була найефективнішим інструментом прибутку. А війна – найвигіднішим промислом. Для переможця. Навіщо ниву плекати рік для пісної мамалиґи, коли за один набіг – і золото, і дорогий оксамит... Війна недаремно здавна називалася трудом. Знаряддя праці – речі священні. Винайдене одного разу колесо із подальшого господарського обігу випасти вже ніяк не могло.

 

Варязькі гості

 

Як слов’янська парость, я змолоду зневажливо ставився до норманської теорії виникнення давньоруської держави.

Особливо солідаризувався із Ломоносовим. Архангельський мужик, як я розумів, бився з норманами, йому сучасними, які окупували російський академічний Олімп. Але й предкам їх Михайло Васильович воздав сповна.

У якійсь кінострічці є сценка закликання варягів. У покірному поклоні, жужмлячи в руках шапки, забиті наші предки благають: країна в нас велика і багата, але порядку в ній немає. Приходьте, володійте.

Сумнівався я. З чого б це одна з вільних земель руських – Новгородчина, яка скоро стане республікою із демократичним на ті часи правлінням, попросилася під владу піратів – ловців удачі, нащадків Ейріка Рудого та Лайфа Щасливого?

...Досконально засвоївши суворе, льодових широт морське ремесло, варяги „заснували” на паралелях та меридіанах свою водяну торгово-розбійницьку державу. Рудий дістався до Ґренландії з її тучною полярною животиною. А син його Лайф за півтисячі років до Колумба заснував у Новому Світі поселення Вінланд, неподалік від теперішнього Нью-Йорка.

Півроку нормани утримували в облозі Париж, але на суходолі франки були їм не під силу. Зате на воді скандинави шансів не залишали нікому.

Піратство ставало перешкодою для економічного підйому як самих скандинавських земель, так і для Ґардаріки – країни міст, як іменували варяги Русь.

...Пізніше до норманської теорії я став відноситися трохи спокійніше. Як писав про предків наших В. Ключевський, „туземці (вельми „люб’язно” про самих себе, оскільки в цьому слові неоднозначний зміст – прим. моя, А.Т.), зібравшись із силами, прогнали прибульців і для оборони від їх подальших нападів найняли партію інших варягів” (20).

Визначилися, як тепер кажуть, із прикриттям для себе. Бо не були русичі сильні у морських справах зі своїм „флотом” із човнів-дуплянок.

„Варяг-найманець” зберігся в сучасній мові. Футбольний варяг – це придбаний звідкілясь гравець.

Майже все в космосі сторіч згоряє миттєвою зірницею та зникає. Але не безслідно...

Хелґи стали Ольгами, Ольґерди та Інґвари – Олегами та Ігорями. А потім почали викльовуватися повністю обрусілі Святослави та Володимири, Ярослави та Всеслави – династії варязьких Рюриковичів до кінця XVI століття.

В кровозмішенні гору взяла слов’янська більшість.

Але залишилася спадщина – човни вікінґів та скандинавське бойове мистецтво. В битвах на ріках русичам рівних не було. Всеволод Велике Гніздо розметав флотилію Волзької Булгарії. Волзької!..

І морями походжали. Князь Київський Олег у 907 році підплив уночі до Царгороду, але вперся у важкий загороджувальний ланцюг на бухті, яка обгинала місто. Човни поставили на колеса (вони завжди були напоготові для „волока” повз дніпровські пороги) й оточили столицю Візантії. Розбуджені мешканці відкупилися від руських сріблом.

 

Закон моря

 

„Неможливо вчинити ніякої істотної шкоди ворогу на морі до тих пір, поки обидва військові кораблі безпосередньо не зійдуться один з одним... ” Треба „зійтися із суперником бортами впритул та взяти його на абордаж”. Це слова Фрідріха Енґельса, великого знавця ролі праці (у тім числі і ратної) в процесі перетворення мавпи на людину.

На абордаж судно бралось крюччями, йоржами, зачепами, які кидалися вручну або за допомогою тятиви. Вікінґи („Саґа про Ньялу” 1011 рік) діяли так: „Тоді Вандиль ухопив гака та кинув його на корабель Ґуннара і зразу ж потяг корабель до себе...

Кольскегг схопив якір і закинув його на корабель Карла. Зубець якоря влучив у борт і пробив його” (21)

 

Скоби йоржити

 

На студентській практиці (яка там практика, просто дармова сила знадобилася) ми монтували величезні стропила для стометрових комор у райцентрі Веселе на Запоріжжі.

– Хто скоби забирав? – суворо запитав майстер Микола Іванович Сєчін.

– Я, – відповів я.

– Так ось, вези все назад, і нехай вони їх йоржать. Цвяшок, і той зарубини має. А тут такі махини – на канцелярські скріпки саджати...

 

...З горна, міхи якого я, спітнілий, качав, коваль виймав жмути іскристих скоб, брав на дерев’яній рукояті зубило, а я клепав зверху тепер уже як молотобоєць. Податливий метал вишкірювався гострими зубами.

За чорновою роботою туди-сюди від горна до ковадла я дихав, як захекана коняка. У немолодого коваля – справа високого фаху. Вона сприяє філософським роздумам.

– Ви спершу повинні були визначитися, для чого оці скоби. Бо вони є тимчасові, гладкі, які легко виймаються в кінці монтажу, тому що кожна залізячка з часом іржавіє та дерев’яну конструкцію руйнує. А є кріпильні, на яких ці самі конструкції утримуються. Видерти їх можливо лише „з м’ясом”. У Сибіру ми топляк, який при сплаві на дно ліг, йоржами витягали...

„Ерш” (укр. „йорж” – прим. моя, А.Т.), за Максом Фасмером, „назва риби”, а також „зазубрений цвях” („гвоздь”).

У чехів „гвоздь” – дерев’яний пробійник,

у латинян – жердина, палка, спис,

у ґотів – жало, лезо,

у литовців – дубина.

Словом, усі ці етимологічні „цвяхи” та „гвозді” – ударні знаряддя. А зазубрені вони – йоржі.

Наскільки споріднені семантично „йорж” і „шерех” (російські „ёрш” і „шорох”)? За Володимиром Далем, одне із значень слова „шорохъ-шерешъ – неровность на поверхности. Шерошить – делать шершавым, ерошить”. Та „ершить” також. („Толковый словарь”, т. IV, стор. 629, т. I, стор. 522).

„Йоржити” себто, за визначенням майстра Сєчіна.

Я вбачаю в цих „шереширах” знаряддя абордажу, яке засаджується (сучасне діалектне „зашарашити”) в борт судна супротивника. Як ключка: углиб – легко, а назад, „супроти вовни” – ніяк. На тонкій линві, мистецтво плетіння якої відоме з давньоруських часів. Ось такими метальними знаряддями воїни Всеволода Велике Гніздо, вдалі сини Глібові, „шерешили” човни волзьких булгар, котрі спадкового варязького досвіду не мали. На суходолі ж самі були „живими гарпунами”, грізною династичною зброєю...

А стріляли шереширами професіонали. Дилетант – він бо тільки снаряд потопить.

   

  Як зірок вночі,

  На землі піщинок,

  За зиму снігів,

  Навесні росинок,

 

  Скільки в зливі крапель,

  А в полях стеблин,

  Скільки у колоссях

  Визрілих зернин,

 

  Скільки під копитами

  Вибито билин...

 

Оце таке число ворогів, граючи своїм списом, уразив міфічний варяг. Це мій переклад уривка ірландської саґи.

Перебільшення сили та майстерності вікінґа тут, за законами епічного жанру, неймовірне. Та, мабуть, володів зброєю стародавній ірландець, коли вже леґенда про нього через століття пройшла. І складена гарно.

 

 

Частина ІІ

СЛОВО І Я

 

• Есе

• 150-й переклад „Слова” з коментарями та додатками

 

Розділ перший

 

Глава 1. Мітинґ о полку Ігоревім

 

Наприкінці минулого століття зі статтею „Слово” і ми” я наважився виступити на зборах за порядком денним: „Слово о полку Ігоревім”. Дискусія точилася на ті часи вже двохсотий рік поспіль, без перерви, і кінця-краю їй для винесення скільки-небудь солідарного рішення не передбачалось. Скоріше навпаки: ті проекти, які підготувала та намагалася провести в життя президія з осіб у строгих академічних мантіях, заперечувалися все більшим і більшим числом голосів.

І президія щезла з насидженого місця. Чи то до приміщення для наради, чи до кімнати психологічного розвантаження – освіжити голову. Збори з того моменту пішли на самоплив і переросли в мітинґ. Ніякого реґламенту і порядку: хто що хоче, те й говорить до вільного мікрофону.

Приблизно такий характер із середини дев’яностих років минулого століття набуло на пострадянському просторі осмислення шедевра давньоруської літератури „Слова о полку Ігоревім”. Процес вийшов з-під контролю. Склалась якісно нова ситуація: півстоліття до цього предмет нашої уваги дозволялося тлумачити лише офіційній академічній науці. Всяке інше до уваги не бралося, більше того, виміталось та викорінювалось, як бур’ян.

Навіть ніяково порівнювати академіка Дмитра Ліхачова на цьому поприщі з академіком Трохимом Лисенком, який набув зловісної слави гонителя вітчизняних генетиків як шарлатанів від науки. Може, навіть жорстоко було б проводити тут паралелі. Але…

В оцінці діянь сталінського землероба, як казав керівник Алма-Атинської, а згодом нашої Кустанайської області, дипломована селянська парость Микола Князєв, хапнули зайвини. Опісля кінострічки „Білі одежі” він відшукав книгу Дудінцева, котра лягла в основу сценарію, і гнівно обурився намальованою там для нащадків карикатурою на Трохима Денисовича. 

…Лисенко за людей піклувався – вони з голоду пухли у воєнну та післявоєнну лиху годину. Вжив академік, як тоді було прийнято, термінових заходів. Вивів гіллясту пшеницю… На одній стеблині – три, а то й чотири вагомі колоски. Я сам двічі збирав її врожаї на пришкільній ділянці ще в початкових класах.

Новий сорт звалив навзнак одного з батьків радянського та українського кінематографа Олександра Довженка. Втім, він швидко підхопився та сів строчити сценарій: це ж прорив!.. Це ж достаток!!. Це ж голова!!! Це ж...

Бачили, – спитав Сталін, – плоди марксистсько-ленінської методології в науці?

– Ми завтра-післязавтра винайдемо більш продуктивні та стійкі сорти, – запевнили генетики.

– Значить, грошики дай вам зараз, а ви зробите потім… А цього ось не хочете… Дулю з маком, і – геть з інститутів та академій…

 

Не встиг Довженко закарбувати на плівці наукові звершення земляка Лисенка. Гілляста диво-пшениця до третього врожаю виродилася як сорт. Через ігнорування законів тієї самої генетики.

Але тоді був потрібний швидкий, сьогоденний результат, і народний академік, із землею під нігтями, його видобував. Винуватий він у тяжкому гріху церковному – гордині. Вождя, який до нього прислухувався, він запевнив: істина – вона ось – і лише в мене одного…

Досліди ж на ниві гуманітарних культур ніякого народногосподарського значення не мали. „Збися Див” на русичів або ж у другий бік – на половців, чи не „збися” взагалі (а так воно, скоріше за все, і було), Сталіна не хвилювало. На царині літературній його більше за все цікавив новий сценарій сучасника Довженка, у котрім вождь узрів націоналізм. І заборонив.

Але, незважаючи на те, що академіки від славістики могли спати спокійно, гріх вони взяли на душу той же самий – гординю.

Істиною володіють боги. Вони там, високо єси на небесі. Їм не треба возноситися на постаменти. Хиткі вони, земні… Падають…

 

Переломні ситуації перед тим, як оцінити, констатують, у чому бачу перевагу і я.

Довго думка метеорна або по-дитячому наївна ударялась об греблю водозабірника. Навіть зайве звідти не каналізувалося. І розвалилася, попливла та гребля в буруні незатребуваних ідей з брудним намулом понизу та каламутною піною зверху. Із перевернутим течією кістяком колишньої загати.

Вгамується течія, і залишки її конструкції ляжуть у тіло більш розумної та міцнішої побудови… Як резолюція того стихійного мітинґу.

 

2. Понизьте стязі свої!

 

У чому, на мій погляд, причина безплідних намагань великої артілі старателів при пересіванні словесної руди „Слова” в пошуках філософських камінчиків? У тім, що сировина видобувається в тупиковому кротячому штреку. В його бідній для знахідок лаві гіперболізації протистояння руських із половцями – соколів славних із чорними воронами – як причинності всієї тодішньої руської історії.

Я давно уже заявляю, що автор бачить далі і мислить ширше. Крик його душі – усобиці та війни взагалі, при яких навкруги не орачі перекликаються, а лише вороння, трупи поділяючи. Понизьте знамена свої (запал утихомирте), ввіткніть у землю мечі, об черепи людські вже пощерблені, – благає, вимагає чи презирливо таврує автор. – Для збереження самої державності руської!

Половецька проблема для Русі – це практично проблема ще одного приєднаного до неї князівства, яке тісно зрослося з усією її соціально-економічною, політичною і культурною системою. І, звичайно ж, усобиць із ним. Але в чистому, так би мовити, вигляді їх у Русі з Полем не існує. Переплетіння князівських (укупі з половецькими) стосунків споруджує такі комбінації зв’язків та інтересів, що часом навіть збагнути важко.

„…Західний половецький союз (за С. Плетньовою) увійшов до складу Руської землі, – пише Лев Ґумільов, – та при цьому зберіг автономію…” (22)

До таких висновків Л. Ґумільов і С. Плетньова прийшли на основі вивчення великої кількості джерел та відкриття законів розвитку і взаємодії етносів.

Я все це почав відчувати інтуїтивно, мешкаючи не один рік у Тургаї. Змолоду я за жеребом його величності випадку потрапив туди, де знаходиться пуповина кипчаків. Де запах леґендарної євшан-трави, того гіркого степового полину, котрий усе життя вабить їх додому, туди, де, окрім нього, в деякі роки нічого більше і не росте. Навіть м’ясо та молоко тут відгонять його жагою. Це влітку. А зимою – екстремальні умови для виживання…

З великим подивом я довідувався, що з цього закутка вийшло суцвіття казахської нації, її інтеліґенції. Так, для європейця це закуток. А для корінних степовиків – вітчизна, зі звичним своїм життєвим устроєм та сприятливим енерґетичним середовищем.

Працював я потім на високих поверхах, і мені випало супроводити у відпустку на їх тургайську батьківщину Сирбая Мауленова та Гафу Каїрбекова. В Кустанай зі столиці аксакали прибули разом зі своїм „опікуном” Абішем Кекілбаєвим, який потім став державним секретарем незалежної Республіки Казахстан.

Чимало часу провели ми в довгих вечірніх застільних бесідах у спеціальному аркалицькому готелі „Космос”, де в книзі постояльців та автографами на стінах відмітилися всі радянські та іноземні космонавти, які в наших краях приземлилися. А цілими днями пропадали на зустрічах із читачами та прихильниками – корифеї казахської літератури збирали велелюдні аудиторії.

Сирбай Мауленов, мабуть, знав, що це останні його відвідини рідної землі. Турбувало здоров’я, погляд у вільну хвилину в нього був засмучений. Гафу Каїрбеков – повна протилежність. Джигіт! Та нема вже ні того, ні другого...

Запам’яталося мені чітко те, що аксакали вітали і приймали серцем переміни в своєму Тургаї.

Так про що йдеться? Про те, що я вже тоді знав проблематику „Слова” і робив спроби його перекладу. І подумалося мені: розпочалася б, скажімо, несподівана дискусія на цю тему, та заходився б я тут викладати їм усе з точки зору офіційної російської науки… Або затверджених навчальних програм. Про те, що предки наші далекі – он які герої! А ваші погані – жах та прокляття!..

 

*   *   *

…Оцінювати свою цивілізованість лише капіталом далеких пращурів, м’яко кажучи, нетактовно. А без такту кажучи – виникає підозра про вже повну відсутність колишньої спадщини.

Неможливо було, звичайно, з тим „правильним” набором стереотипів серйозно заглянути в минуле. І носили – кожний свою точку зору – за пазухою.

А історична пам’ять народів чіпка. У кого – на папері, у кого – в головах. Мій товариш давно – ще не було Верхнє-Тобольского водосховища – познайомив мене зі своїм прадідом, з кипчаків, рід якого здавна мешкав у прилуках майбутнього затоплення. Під воду повинні були піти і пам’ятки давньої цивілізації – стоянки поховання андроновської культури.

Наш інститутський археолог, очкарик інтелектуальний, Валер’ян Євдокимов два пекельних літа зі студентками несамовито рив землю, щоб зберегти якомога більше історичних цінностей для науки перед жахом нашестя гідротехніків.­­ А я наїздами допомагав провіантом, роздивлявся розкопані рештки стародавніх жител, нетлінні в будь-якому середовищі горнята, які на чотири тисячі літ пережили своїх господарок. Та скелети андроновської сім’ї: дитяти з матір’ю та батьком з пробитою головою. Рештки їх знайшли перегодом притулок у нашому обласному музеї.

Кониспай-ага (сам він уже давно далі свого двору не виходив) передав через правнука, щоб ми виявили пошану до його домівки і прийшли на бешбармак. Та заразом би розказали, що ми там шукаємо. Тому що, наскільки йому відомо – а відомо йому тут усе, – нічого там такого немає.

Із своєю молодцюватою дружиною-прабабусею аксакал вітав представника науки, а в моїй особі – її покровителя, і неспішно, за кумисом, м’ясом та міцним чаєм вивідав у вченого всю інформацію. І примусив його замовкнути:

– Ніякі то не давні. Даремно ви там турбуєте покій пращурів наших. Люди там поховані, які в боях з калмиками полягли…

І почав розповідати в подробицях, хто брав участь, як і в якім віці загинув, скільки дітей залишив. І коли це було. А було це дуже давно, більше трьохсот років тому. Тоді ж і європейські поселенці тут з’являтися стали.

– А з росіянами та українцями в наших місцях жодної сутички не було. В Звіриноголовському укріпленні, під теперішнім Курґаном, ще за Пуґачова якась колотнеча була…

Викладач мій сидів та, як і раніше, мовчав. Не зрозумів би його патріарх тутешніх степів, що викопав він прах дуже далеких, за межами пам’яті, предків. А ті, пойменно відомі полеглі скотарі, спочивають за сто метрів на березі Тоболу вище.

 

*   *   *

Другий наш інститутський викладач Юрій Кизилов ходив, неначе Сократ, у сандаліях на босу ногу та захистив дисертацію на історичну тему із філософською, як у грека, підкладкою. Суть її була приблизно в тім, що на Русі та в Степу в ті роки і в ті раті, коли саме „Слово” народилося, знаряддя праці та побуту були такі ж, як подекуди ще на початку двадцятого сторіччя. Починаючи від сохи землероба та юрти кочівника. Калейдоскоп тисячоліть: низка поколінь на тлі все тих же незмінних декорацій. І тільки індустріальна революція перевернула все догори ногами: і декорації, і підмостки.

Здобував свої наукові докази Кизилов, як і археолог Євдокимов, у євразійських розкопах. Знаходив навіть речі „крутіші”, ніж тепер: ріжучий інструмент і кухонні ножі, які самозаточувалися, сліди фарби до обличчя, волосся та навіть зіниці очей…

А філософія випливала з того, що тисячу років також не змінювався життєвий устрій, а з ним звичаї, морально-етичні норми та традиції. Одним словом, якими були оті наші діди ще недавно, до фабрично-заводського промислового котла, такими ж і віддалені плином століть їх пращури. А дідів, прадідів навіть, ми ще пам’ятаємо і з того, і з іншого боку: то були звичайні люди. Перевага наша тимчасова лише в тім, що їх уже немає, а ми ще несемо естафету опісля накачаної їх возами колії... Нам випав горбистий шлях...

 

3. Граматика як наука ідеологічна

 

Першовідкривачі „Слова” остерігалися, аби при підготовці друкарського  тексту рукопису не стати мимовільними співавторами, що неминуче вплинуло б на його суть. Вони розуміли, що нічого „виправляти” та додумувати не треба: нехай усе залишається так, як є, а там видно буде. Самовиражалася та, мусін-пушкінська, команда лише в перекладі пісні на „сучасне наріччя”.

У нащадків руки засвербіли. Треба вирівнювати: пращури наші граматику в школі не вивчали та світогляд звужений мали. То акт затемнення сонця розірвуть, то…

Народні епоси з тисячолітніми історіями „причесані” до ясного змісту усною передачею із покоління в покоління, а потім ще й літературною редакцією. Але й там достатньо можливостей для тих, хто бажає підмалювати.

В священних Біблії та Корані, між іншим, теж... Через це в деяких церквах тлумачити писання простим смертним не дозволено, бо то є стезя гріховна до сект, напрямків та течій... Єресь! На багаття! Смертну кару за глум над почуттями інших праведників! Аутодафе і віра поки що в ярмі подекуди парою.

„Слово” – не епос і не священне писання. Сам безіменний автор називає його ще й повістю-піснею, і ні в які номерні шухлядки сучасних літературних жанрів воно не влазить. Це епічна напутня розповідь, виконана та записана без подальшого опрацьовування зо всіма суто власними індивідуальними особливостями стилю та поглядів співця. З приводу останнього Лев Ґумільов дозволив собі ремарку на кшталт: ну і що ж, коли в „Слові” виведено ось так... Це всього лише міркування автора з позицій свого світогляду…

Слова, тим більше зв’язані в речення, тим більше речення, які складають твір стародавньою мовою, часом тлумачаться неоднозначно.

„Що ти цим хочеш сказати?” – часто-густо перепитуємо ми, хоч говорилося нам зрозумілою сучасною...

Що намагався сказати автор „Слова” в деяких випадках, у „темних місцях” тексту, боюся, ми достеменно не пізнаємо ніколи. Перепитати ні в кого.

Тому „кождо да держит отчину свою”. Кожен „та держить” своє розуміння пісні, автора та власного генеалогічного сліду в глибині століть. Така, як кажуть, на даний момент об’єктивна реальність, враховуючи яку в тексті пісні тим паче нічого виправляти не слід. Суб’єктивно буде!

Що, на мій погляд, дозволено?

Уточняти членування тексту, який дійшов до нас одним суцільним реченням, на слова та словосполучення. Далі: відходити від сучасних правил відмінкових тлумачень, чисел за закінченнями та значення службових слів – частин мови. Вкажу сенс цього судження.

Один з анекдотів, який запам’ятався – про вимову слова „портфель”.

Лінґвісти вагаються: „У нашому інституті на філологічному факультеті п’ятдесят процéнтів доцéнтів гадають, що портфéль. А п’ятдесят прóцентів дóцентів – пóртфель”.

Французам, у яких ми це слово позичили, легше. У них і портфель, і все інше має наголос лише на останньому складі. Слов’янські ж мови „великі та могутні” винятками...

Є серйозний словник-довідник труднощів російської мови на основі статистичного аналізу періодики. Як правильно написати: „по гриби” чи то ж „за грибами”? Із тисячі випадків, скажімо, „за грибами” ходили стільки-то сотень кореспондентів газет, а „по гриби” – стільки. А водій у мене був – із Росії, – так він щонеділі влітку просив дозволу „збігати” на службовому транспорті „про гриби”.

– Куди-куди?

– Про гриби бабуся сильно просить відвезти. Із сироїжками дуже пельмені любить. Про що стару „не уважить”... Та й про запас...

– Паняй! А то, дійсно, образимо людину ні за що ні про що…

 

У самім „Слові” один і той же фразеологічний вираз написано неоднаково.

Руські воїни скачуть, як сірі вовки в полі, „ищучи себе чти, а Князю славе”.

А через декілька рядків буквально, загороджені в полі червленими щитами русичі „ищучи себе чти, а Князю славы” (23).

„Чти и славы” – чести та слави. „Слава” має тут різні закінчення, але головне в тім, що змісту вони не міняють. Стосовно „чті”, то я навіть мав підозру: чи не в множині тут використана ця лексема? „Честь – чті”, („зеб – збі”, „день – дні”). Збірна для воїнства? Але, скоріше за все, це родовий відмінок однини іменників жіночого роду, аналогічний називному відмінку множини. Чоловічий рід слів „день – дні” в родовому відмінку однини відрізняється: „дня”.

– „Честь” – сказали мені, – множини не має. Не те поняття, щоб користуватися колективно.

– Біблію брати в руки треба. „Мнозими честьми почтоша насъ”, сказано в діяннях апостолів. Якщо вірити В. Далю (24), у котрого Біблія невиправлена була. Я у своїй, тричі Діяння прочитавши, так і не зустрів старовинного виразу. Біблій у мене декілька, але звіряв я за „полегшеною”: „В російському перекладі з паралельними місцями, Об’єднані біблійні громади, 1992”.

 

*   *   *

А ще доводилося і доведеться далі уточняти, при перекладі-тлумаченні, звичайно, літери в тексті, який дійшов до нас. Робили літописці та переписувачі помилки. Знаходили – хрестились перед Господом та виправляли. Не знаходили – залишали свої ребуси нам.

Навіть машина-робот, яка друкувала перший текст у 1800 році, нагрішила. „…В інших екземплярах видання в цьому слові не відтиснулась права половина літери „о” – псзримъ (замість „позримъ синего Дону” – прим. моя, А.Т.).

…У першодруку… це слово набране із помилкою: Бладимиръ; Владимиръ.

…У цьому прийменнику („то было въ ты рати и въ ты плъкы” – прим. моя, А.Т.) нечітко відтиснулася буква „в”, яка стала схожа на „с”: съ.

Слово надруковано з помилкою: Святслаеъ. Через дефект набору в більшості накладу першого видання не повністю відтиснулась нижня частина літери „в”, і вона вийшла схожою на „е”: еъ.

…Слово набрано з помилкою: князвмъ.

…Кінцеве „е” („възлелей, господине, мою ладу ко мне” – прим. моя, А.Т.) відтиснулось із дефектом – схоже на букву „в”: господинв. В деяких екземплярах першого видання низ літери „е” в цьому слові зігнувся вліво і відтиск її схожий на букву „в”: нвму” і т. п. (25)

 

*   *   *

Класичний приклад насилля над „Словом” – узаконена перестановка рядків начебто для „возз’єднання сім’ї” дієслова двоїни „поволокоста” (обидва „заволоклись”) і „погрузиста” (обидва, як тлумачиться, „занурились”). У нинішніх текстах немає навіть посилання на те, що так переставити рядки запропонував хтось та колись. Відірвали, як говорив одесит Попандопуло, голову і сказали, „шо так і було”.

 

                  Темно было в третий день:

                  два солнца померкли,

                  оба багряные столба погасли,

                  и с ними два молодых месяца –

                 Олег и Святослав –

                 1 тьмою заволоклись

                 2 и в море погрузились,

                 3 и великую смелость возбудили в хиновах (26).

     

А в мусін-пушкінському першодрукованому тексті ось так: „Темно бо бе въ 3 день: два солнца померкоста, оба багряная стлъпа погасоста, и съ нимъ молодая месяца, Олегъ и Святъславъ тъмою ся поволокоста. На реце на Каяле тьма свет покрыла: по Руской земли прострошася Половци, аки пардуже гнездо, и в море погрузиста, и великое буйство подасть Хинови (27).

(Цитовані рядки пронумеровані та підкреслені мною, А.Т.).

Що в мусін-пушкінскому тлумаченні (тепер неактуальному) означає:

„На реке Каяле свет в тьму превратился; рассыпались половцы по Русской земле, как леопарды, из логовища вышедшие; погрузили в бездне силу русскую и придали хану их великое буйство” (28). Таке буйство, що:

 

                 Уже снесеся хула на хвалу;

                 уже тресну нужда на волю;

                 уже врежеса дивь на землю.

                 Се бо Готскiя красныя девы

                 въспеша на брезе синему морю.

                 Звоня Рускымъ златомъ,

                 поютъ время Бусово,

                 лелеютъ месть Шароканю.

                 А мы уже дружина жядни веселiя! (29)

 

„Уже хула превзошла хвалу; уже насилие восстало на вольность; уже филин спустился на землю. Раздаются песни готфских красных девиц по берегам моря синяго. Звеня русским золотом, воспевают оне времена Бусовы, славят мщение Шураканово. А нам уже, братцы, нет веселия!” (30)

…Так, накручено у перекладі чималенько. Але рядки і навіть слова ориґіналу, повторюю, мусін-пушкінці місцями не міняли.

 

*   *   *

Що ж, врешті-решт, узаконена перестановка дала? Для розуміння цього фраґменту пісні – шараду. Де і хто в степу половецькому „в море погрузиста”?

Що-що, а місце битви Ігоря з половцями описане сумлінно. Як і точна адреса моря: на краю степу.

Деталі цієї раті розсипані за текстом. Я наведу лише фінал побоїща „в полі незнаємім, серед землі Половецької”, де й посіяли руські своїми кістками землю під копитами коней. Там, у степу, „чръна земля подъ копыты костьми была посеяна, а кровiю польяна”.

 

Я зроблю тут невеликий відступ. Мені здається, що символіка битви відтворена в тональності верещаґінського полотна „Апофеоз війни” з купою білих черепів та чорним воронням.

 

                 Чръна земля подъ копыты

                 костьми бела посеяна,

                 а кровiю польяна.

 

Тобто не „была”, а „бела”. Класичні засоби дозволяють поезії живописати та вражати контрастом. Граматично фраза „костьми бела посеяна” не бездоганна. Але я не випадково наводив раніше приклад різночитання „слави” навіть у стійких словосполученнях. До того ж я пропоную цю версію, як і всі подальші, лише для тлумачення „Слова” в перекладі, а не виправляю ориґінал. І наголошую на тому, що основна мета мого перекладу – якраз звести до мінімуму коефіцієнт хибності у порівнянні з попередніми. У деяких із них від великої пісні не залишається жодного живого слова.

…Звичайно, мав рацію Дмитро Ліхачов, коли радив кожному новатору прочитання „Слова” переконати у своїх висновках, насамперед, самого себе. Я уявляю, скільки в його бюро було заявок із цього приводу. Багацько їх ходить в Інтернеті. Дійсно, якщо в повісті згадується „хобот”, то це ще не значить, що коріння нашої історії африканське.

Переконуючи себе, я обрахував: „земля” у „Слові” згадана рівно сорок разів! Рекордний, мабуть, для тексту іменник. З прикметниками: руська, половецька, незнаєма… І лише один раз, саме в цьому етюді – під кістьми – чорна!

Чорна земля – це або символічна чорна арена двобою, або реальна рілля. Але навіть там, де у тексті оратаї змальовані, вона звичайна, руська: „тогда по Русской земле редко ратаеве кикахуть…”

Битви степові на ріллі не затівалися, але митець ґрунтує полотно під контраст. Для білих кісток – начорно!..

Білі кості на чорній землі – „чорний квадрат” Казимира Малевича на білому тлі. Якщо окропити „кровiю”, то виникає споконвічний траурний триколор: біле – червоне – чорне. Плоть із молоком, кров та занурення у морок могильний. А не в море...

 

*   *   *

Місце знаходження моря також указане в тексті не один раз. Основні свідчення щодо цього я тут наведу.

 

„…Поморіє” – далеко, „земля незнаєма”.

 

„…вітри, Стрибожі внуки, віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві”. Тобто вітер звідкілясь із боку моря, сприятливий для польоту та вбивчої сили стріл половецьких.

 

    „…половці йдуть від Дона і від моря...”

 

„…Кобяка из луку моря” Святослав „вихром вийняв” опісля того, як „наступив на землю Половецьку, притоптав горби і яруги, замутив ріки і озера, висушив потоки і болота”.

У бік „поля безводного”

 

661      Приснуло море ополуночі,

662      йдуть смерчі млою.

...Смутно уві сні бачить Святослав зграї воронів, які руських соколів не символізують. А може бути, сон є сон, і символізують так же, як стада галок на початку повісті. Так ось, ці птахи з криком-круговертю, яка зветься в нас „граєм”, летять на русичів „к синему морю”. За напрямом до нього. Тому що бояри відповідають: то вам, великий княже, те море приснилося. А насправді наші соколи полетіли попити водиці прісної із Дону шоломом.

Найцікавіше для мене море – „море” у плачі Ярославни. Відсилає вона свої слізні просьби „на море рано”, тому що не знає більш ніякої адреси. Ярославні відомий лише далекий край Степу: вона не Пенелопа, а Ігор не Одіссей. В похід він виступив сухопутний. І знаходиться десь там, біля самого моря, в примор’ї... В такому значенні тут використано цей іменник „море”. Послання адресується йому в „той бік”, як Ваньком Жуковим, „на дєрєвню дєдушкє”.

 

Найсерйозніший арґумент занурення в море молодих місяців убачається в захопленому авторському вигуку: „О, далече, зайде сокол, птиц бья, – к морю” (31). Але якщо викинути зайві розділові знаки, яких немає у мусін-пушкінському тексті і які тут непотрібні взагалі, то одержимо більш зрозуміле: птахів прибиваючи до моря. А на зворотному шляху походу – втечі з полону – Ігор „збивав гусей і лебедів на сніданок, і обід, і вечерю”.

 

*   *   *

Так ось, утопитися посеред степу, в море „погрузившись”, неможливо, про що й треба було думати ініціаторам перестановки рядків.

Є закони пісенного жанру: героїчного, билинного, епічного. Похвальний літ думки боянів усіх часів та народів все ж таки обмежений точністю ключових фактів і подій. Талановитий санкт-петербурзький бізнесмен із німців, Генріх Шліман, повірив на слово Гомеру, знайшов стародавню Трою, могилу Агамемнона, де накопав стільки золота, що до сих пір чотири держави не знають, як з його, так би мовити, реституцією бути.

Занурення в море „молодих місяців” – дев’ятнадцятирічного Ігоревого племінника Святослава та одинадцятилітнього сина Олега – потрібно розуміти як смерть. У слів від кореня „груз” декілька змістовних значень. Але тут йдеться зовсім не про недостойне паперу пірнання. А водолазного обладунку та акваланґів ще не було. Тоді потопельники… Що й констатується прямо в перекладі для казахстанських школярів:

 

                 …Олег и Святослав

                 тьмою заволоклись

                 и в море утонули… (32)

 

Але ж це – вибачайте мені…

Не потонули молоді місяці і навіть уникли майже поголовної загибелі. Опісля раті половецької Святослав значився в живих ще у 1191 році, непомітній, щоправда, більше ніякими ділами. А дата смерті Олега – 1208 рік. Тридцяти чотирьох років віком, він ненадовго пережив батька свого, нашого героя Ігоря.

Так що молоді місяці в 1185 році в степу половецькому лише „тьмою поволоклися”. І їм крила обрубали, „припішали”, зробили пішими, щоб не полетіли. Та в пута залізні, в кайдани, щоб не втекли. Та у в’язницю, щоб знали…

А де, до речі, старший із синів Ігоря, теж учасник походу, Володимир? Знялися ж бо, як записано у Лаврентіївському літопису, „Ігор із двома синами із Новгорода-Сіверського, та брат його Всеволод із Трубеча, та Святослав Ольгович із Рильська”.

Як рівно лилася б пісня зо всіма княжими дітьми у поетичному рядку:

 

           Темно тому третій день:
           бо два сонця померкли,
           обидва багряні стовпи погасли,

           а з ними молоді місяці

           Олег з Володимиром і Святослав

           тьмою поволоклися.

 

Ні, Володимир у цьому рядку стояти не повинен. Десь він...

 

*   *   *

Арґументація потреби прояснення тексту пісні шляхом перестановлення цілих його строф та окремих рядків, наприклад, в академіка Б. Рибакова займає п’ятдесят купчастих сторінок (33). Але якщо перемішати аркуші теоретично ще якось можливо, то плутанина рядків у такій кількості неправдоподібна. Нам невідомі давньоруські храми догори ногами, а книги теж творили не менш талановиті майстри. До того ж перґамени, як звісно, легко підчищалися та навіть відмивалися набіло для палімпсестів.

Подібні недоліки могли виникнути лише навмисне, але який у даному разі в них сенс? Підтасовування викликалися, зазвичай, політичними розрахунками, а тут яка політика, яка користь? Кому від цього стало краще, а кому гірше? Нікому! Нам...

Істотне зауваження щодо цього зробив О. Ужанков, який категорично відмітає всілякі перестановлення тексту Рибаковим та Ліхачовим з картинами сонячного затемнення, тому що такі „реконструкції” руйнують авторську композицію твору. „Особисто мені важко уявити, – пише він, – як переписувач (а, скоріше за все, це був монах), знаючи ціну дорогому перґамену та взявшись за серйозну працю, не вивчив насамперед текст. А саме переписувачі більш за все боялися зробити помилки, бо вбачали в цьому гріх, і просили прощення, і молилися за них у приписках до середньовічних рукописів”.

Ужанкову можна заперечити лише в одному: в давньому тексті затемнення не розірване, після нього там змальовано зловісний захід.

 

Рядки переставляли тому, що не бачили логіки протографа. Вірніше, бачили, що до неї неможливо приєднатися зі своїми ідеями. І тоді потрібно виправляти. У цьому зв’язку й мається на увазі граматика як наука ідеологічна.

Після поразки Ігоря на Каялі пітьма Русь покрила. Землями її „прострошася” половці, як молоді барси, і „в море погрузилися”, і велике буйство подали хіновим.

Виходило, що запалені загони барсів за інерцією набігу замчали в море, де й потонули, чим викликали палке захоплення свого, чи то ж пак усіх дружніх східних народів?!

„Простирадло” – покривало, килим.

„Простирать, простереть” – в одному зі значень, за Далем, „розстилати”. („Толковый словарь”, 1989 р., т. III, стор. 512).

„Прострошася” – розстелившись землями, барси-половці (двоїна) „погрузиста” в море, вже розглянуте нами як синонім примор’я. Випадки „погруження”, за стародавніми текстами Біблії, трапляються „в воду”, „в сон”, „у багно” й навіть „ногами в кров”. Одним зі значень слова є „занурення в яке-небудь середовище або простір. „Погрузитися” – щезнути в мороці, тумані або небутті…

Якщо вибирати одне зло з двох: або препарування тексту або тлумачення того, що там є, то я на сто відсотків зло вбачаю в першому. І тоді потрібно розібратися, що безіменні пращури могли нам сказати. Гадаю, що:

 

       387    простерлися землею Руською половці,

       388    як барсове гніздо,

       389   і в примор’ї пощезали
 
         390   буйство звитяги понесли хіновим.

 

Це звичайна тактика кипчаків, а відтак і монголів: пройти смерчем, гніздом барсів та затаїтися у ставці головнокомандуючого, як Кобяк, котрий після набігів за залізними полками відсиджувався і де його насилу-таки дістали. І в переспіваній „Задонщині” втікає „в море”, тобто додому, в лукомор’я, розбитий хіновин Мамай. Лукомор’я – не суходіл, а вода, „затока моря”, ”бухта”. У нас же лихоліття землі Руської тієї доби розуміються як пам’ятна живим ще поколінням фашистська окупація.

Ясно, що „буйствують” переможці вдома. А радіють разом із ними молоді німкені (ґотські діви), які в Криму неначебто мешкають та до русичів ставляться презирливо. Як радіють тепер східні німці у зв’язку з відходом радянської армії та появою НАТОвців. Але, будучи в Німеччині, я не помітив, щоб радість тамтешнього люду виявлялася через статевозрілі ознаки – тільки в молодих дівчат. Навіть навпаки – від багатьох знайомих солдатів, яки служили в НДР, я чув, що біляві Ґретхен та Лізелотт до наших козаків були дуже приязні. Але повернемося через століття до тих, їх ґотських ровесниць: звідки в них руське золото?

 

– Слухай, – вивіряю я свою версію через реакцію товариша. – „Хоть” у „Слові” – „бажана” або „дружина”… „Мила хоті”, красна Глібівна – жона буй тура Всеволода. А хотські діви? Діви – не дружини, а дівчата. Коханки половецьких переможців?

– Зачекай… „Хотські” в значенні „блядські”?.. Від похоті?..

Феноменально! Догралися з „розбірками” князі руські, що їх золотом розраховуються з дівками… І сидять тепер скорботні, не щедрі на веселощі.

Є варіант більш культурний: коханим дівчатам, нареченим – прикраси з руських жінок. Це норма, це є авторська симетрія на картину Ігоревого набігу. Коли дружина княжа, як і ці барси-половці, розсипалися стрілами по полю, помчали красних дівок половецьких, а з ними золото їх для своїх наречених та хотей.

...Не ув’язується з „ґотськими” дівами і привід для співів: їм-то навіщо воєнне безладдя та „поверження” Дива, бога не то русичів, не то поганих? Тому що і діви ці половчанки, і Див їх не „повергся”. Поганське божество, яке раніше скликало степовиків з вершини дерева, увірвалося тепер разом із ними на землю Руську. Половці, до загальної радості всього лукомор’я, тепер під захистом свого бога!

 

393    Уже вторгся Див на землю,

394    це йому молодиці – дівки половецькі
    395    співають на березі синього моря,

396   дзвонять руським золотом

397    пригадують лихоліття,

398    леліють помсту за Шарукана.

 

А кон’єктура „хотские” – зовсім не мого винаходу неологізм для тлумачення тексту. Хотські, Хоцькі – розповсюджені в країнах колишнього СРСР прізвища.

 

4. Автор „Слова” та його герой

 

Все, про що я наважився заявити категорично, звичайно ж, суб’єктивне. Тому й назва мого есе, якщо так визначити його жанр, „Слово” і я”.

Коли Чарльз Дарвін закінчив свою фундаментальну працю про походження видів, у тому числі й людини від мавпи, то в заключній частині зробив спробу критики самого себе, тому що є висновки, котрі треба покласти на шальки терезів. А вони майже у рівновазі. Долучиться новий арґумент, і стрілка похитнеться в інший бік.

А тут спроба, можливо, даремна навіть, зважити нематеріальне: саму думку безіменного автора щодо його ставлення до літературного героя.

Чи герой Ігор ще й землі Руської?!

Ну а хто ж тоді! – думка переважної більшості.

Прочитаєш іще: здається б – так!

Ще й ще: здається б – ні!

Тому поки що вірно лише: ні „так”, ні „ні”; ні туди, ні сюди, як кажуть.

Добре, – можна заперечити мені. – Скажімо, ми згідні, що руські з половцями родичалися і навіть дворами дружили, але при чому тут авторська позиція. Так, страждав, можливо, співець, як зауважив Лев Ґумільов, куманофобією, закликав свого героя йти поганих бити, та не так, одинаками, а гуртом княжим. І що – переписувати тепер перґамени… Сам же сказав: не доторкуватися ні до чого взагалі!

Нічого зачіпати не можна… Але не прочитується в мене Ігор як герой тієї федерації. Не пожалував йому автор такого звання. Не удостоїв честі. Ігор у нього – герой, який переповнює чашу... І антигерой дійсних, отих старих, оспіваних Бояном героїв. А Боян бо – віщий! Передбачав долю внуків, які вискочать із дідівської слави.

 

Можна лише гадати, чому автор вибраним ракурсом зйомки полонення так принизив князя... Буквально розмазав по стрічці.

Справа не в тім, що Ігор потрапляє в полон. Не в дивину, навіть двосторонній кошторис купівлі-продажу бранців існував. Мало доблесті князеві з полону втекти та дітей там залишити. І я впевнений, що втеча була лише з дозволу Кончака, а скоріше – з його ініціативи. До вінчання треба було готуватися, невдовзі внук з’явиться династичний, на ввесь Степ кричати треба, а він нагуляний, виходить... А сват уляпався тут...

Мова про інше. Про публічне безчестя з цим полоном. З приводу його можливості Ігор бо на повен голос сказав: „Ніколи!” І перед військом поклявся. І – навпростець у полон!

Це – якби капітан „Титаніка” в останньому голлівудському фільмі врятувався, причому першим!

Ради чого така зневажлива сцена?

Коментатори поясняють, що мовбито заклик такого загального плану був тоді неначе як „За Родіну, за Сталіна!” в останній війні в нас. А в них: „Лучче ж потятими бути, ніж полоненими бути!” – і все! Жодного слова не викинеш…

    

 „Потятий” росіянами перекладається як „убитий”. Насправді – зарубаний. Ілюстрація внутрішніх органів людини в українських підручниках підписана як „розтин черева…” – („яти” – брати, мати, а від них – пояти, потяти…). Це моє буквоїдство через те, що всі наші пошуки знаходяться в надрах поезії.

„Вбитий” – термін протоколіста, „потятий”, „полеглий” – лексика співця. (Протоколісту теж бажано бути точнішим: убитий просто, чи, може, голова відірвана).

  

Із таким кличем: „лучче ж потятими бути, ніж полоненими бути” йдуть на Мамая князь Дмитро Донськой та чернець-богатир Пересвєт на Куликовім полі двісті років по тому. Про це пише Софоній, але в його „Задонщині” багато подібних буквальних запозичень із тексту „Слова”.

А ось у „Слові” Данила Заточника, сучасному „Слову о полку Ігоревім”, Святослав, син Ольги, йдучи на Царгород (як Ігор – „пошукати граду Тмуторокані”), виголошує клятву в ратному дусі: „Браття! Нам чи від граду погинути, чи граду від нас полонену бути?” (34)

Міг би й наш автор таким чином „підсушити” репутацію Ігоря (варіантом йому, скоріше за все, знайомим). Але він посилає князя після клятви полонитися. Так потрібно!

„Краще потятими бути, ніж полоненими” – це відчайдушний клич тих, хто кидається з облоги в останній бій. Полководці, від Македонського до Наполеона, збираючись у похід, не заявляли: „Ми йдемо з вами, браття, заради великої мети – не потрапити в полон!”

Міг автор, але не пом’якшив. Більше того, ще декілька еківоків двозначного плану дозволяє він щодо князя за текстом пісні. Перевага „похоті” над розумом, галичі, а не соколині полки його, нечесно кров пролили…

Як бачимо, характеристика „Сила є – розуму не треба!” досить-таки давня. Ці обставини позбавляють „Слово” епічності в повному обсязі жанрових вимог. Все в ньому є для того, щоб стати шедевром афористичного епосу: і простір, і час, і обойма героїв разом із богами та духами, і леґенди, і перекази, і метонімії, і гіперболи, і рефрени... Немає героя, котрий тільки через підступність злих сил полонений, пута рве та ворога на шматки, й одним махом – десятьох. Епосом „Слово” може бути, коли головним героєм того часу визнати Святослава Київського, мудрого не силою, а сивиною… Але є домовленість – нехай залишається Ігор!

До того ж, якщо взяти в герої Святослава, проблеми залишаються. Слово великого князя й справді золоте. Та ніхто ж до нього не прислухався! Один Ізяслав, син Васильків, спробував, але тільки безславно пролив, ніким не підтриманий, свою юну кров. На західному, литовському, до речі, а не на східному рубежі оборони.

Лише у фіналі повісті, через покаяння бранця, автор перевтілює жалю гідного князя на героя, гідного наслідування.

 

5. Я й герой

(особиста думка)

 

Та вболіває все-таки автор за Ігоря. Засуджує нові часи та умови, які змушують князя бути таким…

Нам у всій цій історії з відстані заспокійливої треба бути ще більш поблажливими.

Щодо мене, то Ігор – людина близька, типовий герой того часу й начебто живий. А життя те його тіпало, як льон. Косять його і молотять ціпами дубовими, м’ялицею мнуть і вистьобують бичем кострубату плоть, рвуть гребінками жили на волокна і в’ють із них мотузки... А недавно ще в цвіті був: синій-синій...

Та не затріпаний до смерті, як Ізяслав, мечами литовськими. Живий залишився, в лещатах затиснутий: між степом Половецьким і землею Руською, між великим ханом і великим князем... Не життя, а маневри... А жити-виживати треба далі: дітей виростити та рід продовжити... В колінах якого й ми з’явилися. Отакий у нас був пращур!

Та про це я вже писав тут раніше.

 

6. Перші видавці та герой

 

Граф Олексій Іванович Мусін-Пушкін, Микола Миколайович Бантиш-Каменський та Олексій Федорович Маліновський удостоїли своє видання 1800 року заголовком за духом віяння того часу. Не таким вичерпним, як (буде в нас тут за текстом далі) у Даніеля Дефо до „Пригод Робінзона Крузо”, але розгорнутим.

 

Ироическая песнь

о

ПОХОДЕ НА ПОЛОВЦОВЪ

удельнаго князя Новагорода-Северскаго

ИГОРЯ СВЯТОСЛАВИЧА,

писанная

стариннымъ русскимъ языкомъ

въ исходе XII столетiя

съ переложенiемъ на употребляемое ныне наречiе.

 

Жанр визначений однозначно: „Героїчна пісня”.

Як сказати…

Сказати б так: невдовзі після „Слова о полку Ігоревім” довелося писати сучасникам „Слово про загибель Руської землі по смерті великого князя Ярослава”. Це той же самий Ярослав Мудрий, що і в „СПІ”. І висновок, що початок кінця землі Руської пішов якраз відтоді. І „Слово” це, про загибель – у жанрі плачу, скорботного для давньоруської літературної традиції.

Автор „Слова о полку Ігоревім” писав трохи раніше. Бачив те ж саме з часів старого Ярослава, але жевріла надія – покаємося! Та незабаром Русь в очах тих русичів закінчилася.

А в мусін-пушкінську добу повстала, як птиця Фенікс, провідною імперією Євразії. „Обидві поли” – минуле і нинішнє – звилися в епохальну „ироическую” історію. Один з її фраґментів – набіг Ігоря на половців – так і назвали.

 

7. Особиста думка про Кончака

 

Я хотів пожартувати, зауваживши, що в князя Ігоря за результатами наших спостережень та огляду загального фізичного стану і психіки відхилення від норм не установлено, тому в ізоляції його від суспільства ніякої потреби немає. А давайте поглянемо на Кончака. На того, ізольованого… Яка там у нього клінічна картина? Може, теж прийшов час амністувати?

Потім передумав: не треба про серйозне жартома…

Мешканці перших сторінок наших літописів, історії та літератури – це вже постаті! Як вони там показані – питання інше… Ганнібала ми знаємо лише як жах та прокляття Риму, якщо прикласти до нього слова руської хрестоматії про цього ж Кончака. А те, що він, Ганнібал, історична противага латинян, цих сатрапів світових, які пізніше самого Ісуса Христа нашого закатують?.. Талановитий організатор, психолог, стратег і політик! Стиль та методи його, як тепер кажуть, діяльності, аналізують менеджери, щоб долучитися до першооснов керівництва.

Але це не паралель. Це до речі.

Так ось, якщо написати, наприклад, кіносценарій тієї неспокійної доби, то Кончака обійти неможливо. І змалювати його доведеться живою людиною, а не статичним стереотипом. І в бою, і за трапезою, і в гурті друзяк, соратників та сім’ї. Можна, для повноти образу, завершити портретний ряд фраґментом його бесіди з дружиною, першою леді Степу. Половецькі жінки, треба підкреслити, – це вам не мусульманки під чадрою, які обличчя відкрити бояться, не те, що вуста. Це такі ще степовички… Так ось...

 

„У білій юрті, сховавшись від неймовірної спеки, яка вже зранку смажить пониклий типчак, снідає, зіпершись ліктем на пухку подушку, хан. Він опівночі повернувся з чергового походу-розбірки. Одягнений буденно, нічого в його вигляді навіть не натякає на необмежену владу над усією неозорою Чорною Куманією. На відміну від одежі жінки, котра завітала в юрту.

– Звели вийти холопам, розмову маю...

Кончак поставив піалу з кумисом на дастархан і почав зводитися.

– Розказуй…

– Ти хоч знаєш, що про нас люди гомонять? Узун-кулак (35) доходить до слуху ханського?

– Плітки збирати – це ваше пасовисько…

– Весь Степ гудить, що ми своїми женихами нехтуємо… Що зятьок гарно влаштувався. Що сват тільки тут в юрті й княжить. Докняжився, що без землі своєї сидить… Полює тепер з балобанами тут, інших турбот у нього немає...

– Ти тільки не лізь у діла військові та в політику…

– А дочка понесла – це політика?..

Кончак сів рівно.

– Ти… думай, що кажеш… Ось так і йде узун-кулак від вас…

– Ширше очі розплющ… Господар... Джигіти всі ви в цих справах для зачаття тільки…

Кончак підвівся. Зле хльоснув об ічиг камчою – єдиним атрибутом влади за сніданком – і повелів: „На берег Тора, до тарголовців!”

– Досить уже цієї комедії, – скочивши з коня, сказав він Чилбук-ханові. – Жінки вже он докоряють… Гукайте Ігоря...”

 

*   *   *

Якщо змилостивитися, то амністувати Кончака неначебто можливо. Змилостивитися треба: крові ж бо його половецької багато в слов’янах намішалося… Джигіт!

 

8. Метикуватий співець

 

Так, уболіває автор за Ігоря щиро! Як і за всю Русь здрібнілу. Від держави, яка повелівала, від тих князів старих, оспіваних Бояном, що залишилося?

Уділи та крамоли! Русь підійшла до меж свого неіснування, як висловився хтось із літописців.

Боян – генетичний код пісні. Даремно його чільне місце у заспіві практично всі розцінили як ствердження автора про те, що писати так „негоже нам, браття!”

Дмитро Ліхачов зауважив мимохіть, що про Бояна вже так багато сказано, що розвивати тему більше нікуди. Але я, окрім аналогій зі скандинавською міфологією та свідчень про те, що Боян землю під хату не то купив, не то продав у Києві та нашкрябав на честь цієї події графіті на колоні собору Святої Софії, нічого вартого уваги не знайшов.

Насмілюсь зауважити, що сам Пушкін недооцінив Гомера давньої руської поезії, зразки якої дійшли до нас лише в декількох цитатах та, мабуть, у багатьох билинах доби князів київських та їх переспівах. На погляд поета, автор „Слова”, щоб уникнути звинувачень з приводу копіювання попередника, зразу ж оголосив, що плестися за слідом старого Бояна він не буде (36).

В 1850-х роках Сергій Соловйов розпочав видавництво своєї багатотомної історії Росії з найдавніших часів, у якій майже сторінку присвятив Боянові. Суть міркувань маститого вченого зводиться до того, що билинній манері Бояна автор „Слова” протиставляє прозу сучасності, тобто віддає перевагу не міфам, а реальності, як сказали б ми сьогодні.

Втім, для усталених трактувань змісту поеми подібних резюме достатньо. Відлітався соколом, відбігався вовком, відспівався-відгудівся кращий гудець київський – і гайда! Комплімент тобі кинемо вслід, але співати так тепер – вибачай нас – негоже.

А Бояном уся суть утримується. Символічна його поява й у кінці поеми. Я належу до тих, хто впевнений, що це більш пізня помилка, але вона дуже красномовна. Відправили ж співця старого з пошаною, а він – нате вам – намалювався! Але це переписувач переплутав слов’янську, під титлом, в’язь титулу „бокнъ”, „бо кан” („бо хан”) з іменем „Боян”, усадив останнього серед вітального натовпу. І встромив у золоті вуста його такий гімн:

 

       750    Тяжко тій голові без плечей,
           751    лихо й тілу без голови.

       752    А Руській землі без Ігоря!
           753    Сонце світиться на небі;
           754    Ігор князь у Руській землі!

       755    Дівиці співають на Дунаї,
           756    в’ються голоси

       757    через море до Києва.

       758    Ігор їде Боричевим

       759    до святої Богородиці Пирогощі.

       760    Країни раді, гради веселі!

 

Переписувачу слід було б повернутися до попередніх, скопійованих самим же, сторінок. Туди, де автор „Слова”, цитуючи Боянову приспівку Всеславу, горює, що не співати тепер, а тужити, стогнати Руській землі, поминаючи першу годину і перших князів. Може, не наважився б тоді переписувач цей, „проспівавши пісню старим князям, потім молодим проспівати”... Проте, лапідарних варіантів для відсутнього закінчення в нього було обмаль.

 

...Ніяких пісенних та будь-яких інших груп підтримки князеві не організовував ніхто. Ігор сіромахою повинен був потайки діставатися до чудотворної ікони Богородиці у церкві на Подолі, до Матері Всепрощаючій синів своїх блудних. Покаятися, скільки сіверян із курянами та трубецьких із рильськими він повів на заклання. І за той гріх, котрий сотворив на своїй землі перед тим, при взятті „на щит” міста Глібова поблизу Переяслава.

Те покаяння Ігоря в перґаменах збереглося:

 

  Багато зла тоді вчинили невинним.

  Розлучали батьків із дітьми своїми,

  Братів і товаришів одне з одним, 

  Все знітилося в полоні та сумі.

  Живі мертвим заздрили…

  І все те сотворив АЗ, каже Ігор,

  Негідно мені тепер навіть жити….

 

І лише покаявшись перед богом, можна перед людьми винитися: „Досить крові пролили!..”

Отаке-то, а не „країни раді, гради веселі!” Оце тут не лєпо так співати! Ось у чому питання!

Автор із самого початку повісті, з перших слів шкодує, що співати так, як співав Боян, негоже, бо славити тепер високим складом нікого!

 

       1        Не до ладу було б нам, браття,

       2        прикрашати старими словами     

       3        трудну повість о полку Ігоревім,

       4        Ігоря Святославича!

       5        То початися же цій пісні

       6        за билинами сього часу,

               7        а не за замислом Бояна.

 

Бідний переписувач… Перевертається, мабуть, земля тобі пухом. Не зрозумів ти нюансів – і не треба! Ми он яким стовпищем двісті років намагаємося!

Проспівав ти після обірваного тексту з високим пієтетом оду князеві, вознісся „сизим орлом попід хмари”:

 

       Голова ти, голівонька наша руська,

       Знав би ти, як же тяжко нам

       Без тебе було, сіромахам-сиротам,

       Одним никати більш двох місяців…

 

Одне слово, видав, як кажуть, за повною програмою. І… невпопад!

Мій куплет зовсім не є блюзнірство. Боян проспівав би так само! Тому старому Ярославу, наприклад. Або тому старому Володимиру. Мав на те моральне право. Героїв у билинах славословили майже так!

А тут для прибічників ориґінальності закінчення – комізм та й годі!

 

Є в „Слова” ще один, не анонімний, а добре відомий переписувач. Не переписувач навіть, а письменник давньоруський.

Одна школа славістів зараховує рязанця Софонія до ремісників від літератури, котрий позамінював лише, так би мовити, імена героїв свого попередника на персонажів Куликовської битви.

Друга школа зараховує автора „Задонщини” до представників поширеного в літературі жанру переспівів відомих сюжетів на новий зразок.

…Багато книг перечитав, багато страждань землі рідної пережив старий монах. Відшукавши у сховищах монастиря перґамени „Слова”, яке вразило його ще змолоду, він зрозумів, що тепер уже його скорботним складом оспівувати історичну битву не лєпо! І почав писати своє творіння так: „Лучче ж бо, браття, величальними словесами розповісти нам про похід великого князя Дмитра! Та прославити його так, як колись леґендарний Боян славив князів київських!”

Діалектичне повторення у новій якості: монах Софоній одним із перших зрозумів – пережила Русь годину, яка межувала з неіснуванням!..

 

9. Що Боян сказав іще?

 

Боян говорить і відкритим текстом, і поміж рядками. Він не в символічній почесній президії, а на чільнім місці твору знаходиться, а це відомий усім письменникам прийом для того, щоб далі кореспондуватися за сюжетом.

Відкритим текстом, вустами поета начебто озвученим, Боян коментував військову операцію Ігоря вельми однозначно. Ці полки Боян „ущекотав” би так:

– Знайшовся герой! Але що є, то є. Не соколи це ті колишні, та не високого лету птахи, а галки, родичі вороння половецького. Чи не задумали чогось спільного? Щоб рішучість Ігоря та готовність усього войовничого уділу його, котрий зброєю бряжчить від Новгорода-Сіверського до Путивля, показати всій Русі Київській. Та довести, що Ігор не ухилявся від походів… Він, як відомо, в загальних княжих кампаніях проти свата жодного разу не виступив…

А як по-іншому сприймати відгуки похідного іржання кінноти Ігоревої звідти, з-за Сули, зі степу половецького, аж у самому Києві? По всій Русі! Щоб чутно було в інших уділах, де Ігор рискав більше, ніж степами половецькими. Саме таким, за думкою автора „Слова”, і був би коментар самого Бояна:

      

                 71      „Не буря соколів несе

                 72      через поля широкі –

                 73      галки стадами біжать –

                74      до Дону великого”.

                75      Чи отак би тобі проспівати,

                76      віщий Бояне, Велесів онуче:

                77      „Коні іржуть за Сулою –

                        78      дзвенить слава в Києві:

                        79      труби трублять у Новгороді,

                        80      стоять стяги в Путивлі!”

 

Цитується ще раз Боян майже в кінці пісні згаданою вже притчею перевертневі Всеславу Полоцькому з його надмірним рівнем пасіонарності. Де його тільки не носило, де тільки не наводив він жаху на своїх: Тмуторокань – Київ – Білгород – Новгород Великий – Дудутка – Немига – Полоцьк.

Боян кмітливий і йому провіщення приспівкою нагадує – дорискаєшся: „Ни хытру, ни горазду, ни птицю горазду суда божиа не минути”.

    

Невеликий відступ

 

Доки ще, до речі, замість „птиці гораздої” від першодруку тримати в сучасних академічних текстах оцю нісенітницю – „пытьцю горазду”!

Що означає „пытьць гораздий”, я читав, але забув – чаклун, здається, якийсь – і уточняти не хочу, наскільки ґрунтовна ця версія нашого маститого Леоніда Булаховського.

 

В першому виданні „Слова” – „птице”. У мусін-пушкінському перекладі – „птице”. У єкатерининській копії – „птице”. В виписках із того ж тексту одного з упорядників О. Маліновського – „птице”.

А більше, шановний читачу, нічого й немає. Окрім деяких нотаток із протографа, зроблених Миколою Карамзіним, істориком його Імператорської Величності, котрий, зауважимо, першим виправив у тексті „къ мети” – „до цілі”, на „къмети” (кметі) – „воїни”. Але на цей уривок він уваги не звернув, не переписав для себе. А стояло б там пытьцю горазду – зробив би помітку неодмінно. Розібратися, що воно таке, навіть їй, придворній, близькій до царя людині, невідомо...

Про що, здавалося б, тоді тут міркувати?

Віддієслівні іменники „І швець, і жнець, і на дуді гравець”, за образом та подобою яких скроєно цього „питця”, йдуть з давнини. Але звернімо увагу в цьому українському виданні на те, що Л. Булаховський не просто рокірував та пом’якшив літери, але й позамінював „и” („птицю”) на „ы” („пытьцю”), тобто „і” на „и”. У слові з п’яти букв дослідник зробив чотири корективи, хоча так кремсати пам’ятку наважувався далеко не кожен. М’який знак тут знадобився лише тому, що в українському прочитанні „питцю” (певно, і в можливій старослов’янській транскрипції „пытьцю” теж) означає „пиякові”, „п’яниці”, а тепер, вибачаюсь, ще й „алкоголікові”. Але присутній він (на те й „гораздий”) в академічному збірнику, в солідній колективній праці, приуроченій до 800-ої річниці княжого походу. Академіки стосовно „пытьця” неначебто голосували, причому, хтось зі світил визнав кон’єктуру блискучою. (У мене всі подобні безглуздя пронумеровані, тому я, щоб не розривати тут тему Бояна, зберу їх в окрему главу).

Олжас Сулейменов убачає тут птицю Гарузу, „горазу”, „хоразу”, „хоразову”, Хоросову тобто, оту міфологічну птаху з божественним походженням, чарівничу.

Всеслав – чаклун чи ні, але з якоюсь нечистою силою знається. Тому й говорить йому про це Боян: не вдасться і тобі, як тому півню, самого Хороса-сонця щоденному провісникові, суду божого уникнути…

А далі в „Слові” – міжрядкові посилання на Бояна, на його славну добу і… зіставлення, зіставлення, зіставлення. Порівнювання, паралелі… Та не на користь сучасників автора.

З початку й до кінця співець старий у тексті та в усьому змістові пісні.

 

10. Сусіди-свати

 

Є в мене й така версія походу Ігоря в Степ: видовище за участю Кончака. І:

 

156   Не в обиду було породжене воно.

 

А чому це повинно нас гнітити? Кордони тоді були точнісінько такі, як зараз між північно-казахстанським степом та прилеглими російськими лісами. Демаркувалися вони останнім Ігоревим селом та початком найширших у Степу кочовищ роду бурновичів.

– Бешкетують ваші, – скаржиться Ігор сватові, – всі посіви на Дінці витолочили…

Кончаку після битви біля Хоролу не до того: 

– Постав ти цього Гзака на своє місце сам, як колись брат твій, Олег покійний. Хан наш час від часу цього просить. Ми теж до нього придивляємося. Та заодне Святославу Київському покажеш, що ти від баталій не ухилявся та дужий зело…

Східна хитрість – це що? Це є володіння обставинами… То європейці в разі чого – на дуель, за шпаги, за поли... Поперед батька в пекло… Азіати, вони по-іншому вчиняють. У крайніх, правда, випадках, тому що перше правило в Степу афористичне: сиди спокійно на своїй призьбі, і повз тебе пронесуть тіло твого ворога.

 

*   *   *

Цю версію я просто доношу до відома.

Хоча дослідницьке її значення очевидне. У взаємовідносинах Ігоря та Кончака воно простежується чітко. Літописці примічали доброзичливість хана до свата. Вдвох вони намагалися рокірувати київських князів, але ледве врятувалися, удвох набіги влаштовували. А для дочки своєї Кончак десятиліття вибору не міняв: тільки Володимир, син Ігорів. Спочатку це мене дивувало: великий хан та удільний князь.

А тому було так, що князівство Ігоря, хоч і невелике, – достатній плацдарм для того, щоб уклинитися в політику Русі щільно. Не віддаси ж дочку за київських княжичів, які вкупі зі своїми батьками міняються у високих теремах щорічно...

Із бранцем Володимиром (полоненим, за літописом, улашевичами) у „Слові” також не все зрозуміло. Його в переліку героїв битви, як я вже казав, немає. Не хочу сказати, що він десь у свата відсидівся (Кончак у битві з шаблею наголо участі не брав), але без нього тут не обійшлося. Із джерел, які мені відомі, неясно, чи вимагали згодом за Володимира відкупне (37). Ось за Всеволода (вони разом повернулись) сказано: буй тур дав слово, що віддасть за себе 200 гривень срібла або викупить із полону 200 половців – по гривні за голову.

А Володимир тоді повернувся „із Половець” з невісточкою вже та з дитятком на руках… Кончаковим онучатком… Тут якщо й платити, так калим! І повінчав молодих Ігор.

 

Сама ступінь родичання – свати – згадується в контексті кривавої сутички (невірно, до речі, перекладеного):

 

       269    Ту ся брата разлучиста

       270    на брезе быстрой Каялы;
 
         271    ту кроваваго вина не доста;
 
         272    ту пиръ докончаша храбрии русичи:
 
        
273    сваты попоиша,

       274    а сами полегоша

       275    за землю Рускую.

 

„Не доста” практично у всіх перекладах значиться: „не достало” (росіяни В. Жуковський, М. Деларю, М. Єрьомін, І. Шкляревський та інші, українці М. Максимович та П. Мирний); „недостало” (В. Свідзінський, Л. Гребінка, Л. Махновець, М. Кравчук, Б. Яценко); „нестало” (І. Франко, М. Чернявський, О. Коваленко, Н. Забіла); „не стало” (М. Грушевський, М. Рильський, С. Гординський, І. Огієнко, В. Шевчук).

Цей букет синонімів означає лише одне – вина „не вистачило” (В. Скляренко), або вина „не хватило” (К. Зіньківський). А так пили б, виходить, іще. Хоч усі лежать трупами. Не в переносному значенні, а й насправді. В російському виданні я для прикладу наводив тут Костянтина Бальмонта. А оскільки цей уривок усіма розуміється так само, то процитую тепер нашого Володимира Васьківа:

 

       Вже не стало вина-крови

       І скінчили „пир” хоробрі

       Русичі – сини відваги,

       Тут два брати розлучились,

       Тут „свати на смерть упились”

       У степах ріки Каяли:

       Руси сватів напоїли

       І самі всі положились–

       За Русь голови поклали.

 

Розуміється тут усе вірно, та викладено нелогічно. Свати упилися на смерть, але чому руські, які добре їх поїли, відтак полягли. Не вином, котрого „вже не стало”, і не сватами таки повергнені. Ті ж бо вже лежали…

Що нам тут розбиратися... Логіка у „Слові” частіше за все закінчується там, де „наступають на горло” авторській пісні. Ще Карамзін відзначав, що старовинна повість розмальована суцвіттям образів та мовою віршування. Але ми, здається, давно вже сприймаємо вино лише в асоціації з хмільним спотикачем…

Трапези мали правило закінчуватися ритуалом. Ставив господар або його виночерпій з грюкотом важезний порожній ківш на стіл і оголошував: вина немає, панове! Пир закінчено!

 

Мій переклад уривка:       

 

       271    тут кривавого вина не зосталося,
          
272    тут пир докінчили хоробрі русичі…

    
   Це начебто вже поезія, в образах та аналогіях. І стійких словосполученнях: кров’ю зійти… Кров пролити до краплі… Віддати кров…

                           

11. Як Кончак Біловолода Просовича увічнив

 

 (Ніколи було – і проблемно – збирати всі цікаві для мене свідчення, яким чином доповів про поразку князя Ігоря великому князю Святославу Київському караванний купець Біловолод (Біловод) Просович. І подробиці його повернення на Русь. Тому що він узагалі дістатися туди не повинен був із театру воєнних дій.

„Охоронною грамотою” караванників були гроші, а розмір „митної платні” у кожному землеволодінні мав, звісно, у тисячу разів меншу вартість, ніж товар. Пограбувати купця був найзручніший момент. Не розібралися, мовляв, у битві, або за військовий обоз сприйняли...

Як свідчить О. Льовшин у своєму „Описанні киргиз-казацьких або киргиз-кайсацьких орд та степів” за документами від 1500-х до 1850-х років, ще й у ті, нові вже часи, каравани грабували з будь-якого приводу. Бо дуже високою була тут самоокупність проекту!

Але ні, не зачепили Біловолода, навпаки, повідомили його стосовно тутешніх подій. І – рукою вперед – показали на Чернігів: Святослав зараз там!

Моя підозра (ясно, за якими здогадами) падала на Кончака. Як на режисера цього епізоду. Замислене ним укупі з Ігорем „перевиховання” Гзака та бурновичів у вигляді інсценування війни вилилося в справжнє кровопролиття: не тим виявився Гзак, він усіх родичів зі Степу скликав... Ситуація, як кажуть стратеги, вийшла з-під контролю.

Яку ж тепер користь можна було з неї мати? Зняти хоч би, наприклад, підозру – а вона у великого князя Київського було небезпідставною – відносно прокипчацької позиції Ігоря, що й було зроблено.

Але подробиць у мене, повторюю, немає, тому сам факт цей, аби не бути звинуваченим у залученні його сюди „за вуха”, я й виніс за дужки).

 

12. ІАТЕПЕЛУПЛУ

 

Це лист нашого семирічного паростка до своєї кузини, яка була занедужала. Справа звичайна – як почув, так і написав: „Я тебе люблю!” Тримайся тобто…

„Слово” так само дійшло до нас єдиним рядком та зі слуховими помильностями сприйняття усної мови також.

Членування тексту на слова зроблено, але залишається там ще ота сама нісенітниця. А нам намагаються довести, що такою невправною була давньоруська тих часів. Мала, так би сказати, аритмію складу та змісту.

Нічого подібного. Ровесники „Слова” – афоризми літописних текстів – до цих пір нетлінні. „Не рий яму іншому – сам до неї потрапиш!”, „Не метай бісер перед свинями”, „Не місце прикрашає людину, але людина місце” (все це – із перґаменів 1150-1250 років).

Дозволю собі саме тут подати главу з тими невдалими прочитаннями тексту повісті, за які згадував раніше. Кочують вони з тексту в текст. Деякі з них – очевидні – запропонував вилучити Олжас Сулейменов. Його данайський подарунок слов’янами не приймається. Зрозуміло: якщо з ним зачинати розмову, то він може потягти до своїх степів…

 

*   *   *

Але треба все ж таки до змістовного значення скореґувати ті самі літери. Незрозумілі, скажімо, в уривку:

 

„…Святополк полелеял отца своего…”

 

до такого ось тлумачення:

 

232        З тої же Каяли

233        Святополк поволік отця свойого

234        між угорськими іноходцями…

 

Це давнє виправлення Сулейменова для мене стало нормою читання пісні.

Жорстока битва на Каялі – роз’ятрена рана киян. А тепер ось батька свого, Ізяслава Ярославича, Святополк „повлік”, „повлек”, „повълекъ” на полозі між конями, яких шалено погнав додому. Де вже там панькатися з мертвим старим воякою! Поволік, бо батька, сина самого Ярослава Мудрого, треба поховати із пошаною в пантеоні Святої Софії Київської, доки ворони та тлін над тілом не поглумилися.

Леліянь у пісні чимало. Але всі вони у значенні легкого коливання на воді або дії, які жінками виконуються. Чи нянькання це майбутнього воїна на руках, чи думка красних дів про помсту за Шарукана.

А леліяти вбитого батька – не військова це справа!

Ще одна очевидна сулейменівська коректура: не „сини мої Ігор та Всеволод”, а „синовці” – племінники та молодші двоюрідні.

 

*   *   *

А перелічені мною далі виправлення хто вже тільки не пропонував.

Замість „папорзі” читати „паворзі”. Українською мовою це поворозки, тому можуть вони означати який-небудь нитково-мотузковий матеріал, або для кріплення знизу шолома (в Україні зав’язки шапок поворозками називаються), або ж – узагалі монументально – для плетіння обладунків: під шоломами – залізні кольчуги!

„Бусий” вовк – придумано. А „босий” вовк, звір та навіть чоловік-босяк мають міфологічний та побутовий родовід. Одне зі значень – „сірий”. А також „голий”. Звір – линялий, а людина – убога, при наготі. Ноги – теж частина тіла, яка свого одягу потребує.

 

 

*   *   *

       Князям слава і дружині.

       Амінь!

 

Це все та ж ідеологізована граматика. Як воно так, коли „дружині амінь!” І як тоді зводити кінці з кінцями! Починали ж бо як новатори оспівування саме цього походу за землю Руську. А закінчуємо за упокій?

Мабуть, так! Тому що в ориґіналі написано неначе як сьогоднішньою мовою:

 

       Князям слава,

       а дружині – амінь!

 

Тобто, нехай та дружина спить спокійно! Вона вже під захистом Божим...

 

І ганебне для нашої словесності „леліяння” абракадабри, яка спаплюжила, мабуть, найкращі у вітчизняній літературі поетичні рядки.

Не бачили ми тих побоїщ – і не приведи Бог!

Я бачив птаство те, яке колись дзьобало військо полегле. Над трупами сайгаків, їх стадо загинуло навкруг степового озерця від якоїсь епізоотії.

Картина вражаюча: моторошно! Степових антилоп не видно зовсім – одне вороння падаль дзьобає. Та крила розчепірює: свою ділянку вдержує.

Автор той не одного разу бачив таке. Над теплими ще людськими тілами. Цей трагічний етюд змальовано так:

 

  539    Единъ же Изяславъ, сынъ Васильковъ,
  540    позвони своими острыми мечи

  541    о шеломы литовьскыя,

  542    притрепа славу

  543    деду своему Всеславу,
  544    а самъ подъ чрълеными щиты

  545    на кроваве траве

  546    притрепанъ литовскыми мечи

  547    исхоти юна кров,

  548    а тъи рекъ:

  549    „Дружину твою, княже,

  550    птиць крилы приоде,

  551    а звери кровь полизаша”.

  552    Не бысть ту брата Брячяслава,

  553    ни другаго - Всеволода.

  554    Единъ же изрони жемчюжну душу

  555    изъ храбра тела

  556    чресъ злато ожерелие.

 

Ось такого пензля полотно!

 

На кривавій траві останнім самотньо гине юний князь. Всю дружину твою, говорить він сам до себе, вороння вже крилами вділо…

 

„Исхотиюнакровъатъирекъ” – такий вигляд мали рядки 547-548 у стародавньому тексті.

Максим Рильський у п’ятдесятих роках минулого сторіччя, коли я ще в школі учився, переклав:

 

       I сходив він кровю юною,

       Сам собі слово промовляючи... (38)

 

Раніше, ще в 1915 році, житомирець М. І. Маньковський висловив припущення, що мусін-пушкінці саме такий, билинної вартості образний ряд роздрібнили до невластивої батальним сценам прози: „...и схоти ю на кровати...”

 

Ну не знайшлося серед них поета!..

 

А є ще один варіант поділення тексту – не причепишся: „...и схоти юнак ровъ…” І схотів юнак рову-могили... Не причепишся, але ні в які ворота не лізе…

Але хоч якось іще туди-сюди… А ось про „кровать” оту!..

Не так давно, уже в 2003 році, я витягнув з Інтернету давньоруський текст „Слова”. Знайшов не мусін-пушкінський, але близький до ориґіналу текст, дороблений лише у членуванні. „Не леполи”, скажімо, у ньому вже з відокремленою часткою. Але Ізяслав все ще помирає там поруч „з хотію на кроваті”.

„Хоть”, „хотя”, „хотія” – тлумачилося вже не раз – „жона”, „мила”, „кохана”, або те, друге й третє вкупі.

За Ліхачовим же – а налягає він тут безкомпромісно – улюблений співець похідний (39). Син полку! З польовим ліжком на два місця...

 Невже ж до таких меж учена честолюбність повинна сягати!

 

13. Сватів перервали...

 

 Аніскільки незрозуміле, зіпсоване закінчення „Слова” (на перґамені виднілися лише окремі літери, титло Богородиці та уривки імені Володимира Ігоревича) наново складена переписувачем, в особі котрого з’явився і рятівник, і співавтор творіння. Він і текст зберіг, і цілісність образу відновив!

 …Той ветхий список він повинен був включити в монастирський збірник самостійним твором як подвиг руського князя в ряду інших славних діянь та хроніки житія святих та угодників.

І переписувач, як міг, завершив уже прокладену сюжетну лінію: давньоруський князь утік із полону за Дон. За ним женуться хани, але не напишеш же, що вони взяли та й „убиша його”. До чого тоді все попереднє?.. Мораль та висновки які?

„Утік Ігор”, – логічно мислить копіїст.

А хто він узагалі, Ігор цей? Де опісля княжив? Чому про нього ціла повість на дорогого виробу перґаменах? Видно, постать. Голова землі Руської, не інакше… Зустрічати його повинні за званням: хорами, молитвами та заздравицями живим. Але повернулось мало. Тому заупокійна: „а дружині – амінь!”

 

Сумнівів щодо кінцівки в багатьох дослідників сьогодні немає.. Коли за першими своїми вправами над власним перекладом „Слова” я дістався до заключних рядків, то з полегшенням передихнув: тут уже мудрувати нічого, „старі словеса” закінчилися, пішов сучасний склад.

Цікаво, що на місці цього стикування спотикаються всі ті, хто до „Слова” ставиться, перш за все, як до слова, хто вбачає в ньому не писемну довідку, а відчуває вражаючого таланту мелодію. А стосовно довідки, то ніколи Ігор-князь не був „головою землі Руської!”

 

*   *   *

Нещодавно в пресі промиготіло повідомлення про те, що переклад поеми (підкреслюю, що не перевод, а саме переклад російською) зробив і опублікував у фраґментах кумир моєї юності поет Євген Євтушенко.

В Інтернеті я виловив лише коротке інтерв’ю на цю тему: Князь Ігор поклав усю свою дружину. Я тут узяв на свою совість одну річ. Я виявив, що кінець, коли ввесь час звучить слава, слава, слава князеві, ніяк не відповідає главі Золотого слова Святослава. І я дозволив собі дещо додати. І впевнено готовий стояти до смерті, що так воно й було за первісним замислом поеми (40).

Євтушенко гадає, що закінчення перероблене самим співцем із цензурних та раболіпних міркувань у стилі оптимістичного славослів’я для виконання на черговому з’їзді князів. Можливо – і цікаво навіть! – але ритміка та характер складу в цьому місці, а головне, своєрідність сполучного зшивання говорить не про стібки за попередньо підрізаною облямівкою, а про монтаж в одне ціле дуже ветхих країв. І про певні ускладнення при цьому переписувача-шевця.

Список того копіїста, як уже було сказано, мав хиби останнього аркуша, прочитати його змогли б хіба що сьогоднішні фахівці. Розривалося все на розмові степового хана Гзака з більш високим за статусом великим ханом Кончаком у момент їх гонитви за втікачем Ігорем.

Суть діалогу така:

 

Мовить (пропонує) Гзак:

 

       733    „Якщо сокіл до гнізда летить,
           734    сокольця розстріляємо

       735    своїми золоченими стрілами”

(полоненого у ставці Ігоревого сина Володимира).

 

Рече (відповідає) Кончак:

 

         737    „Якщо сокіл до гнізда летить,
         738    то ми сокольця опутаємо

         739    красною дівицею”

                   (своєю нареченою донькою).

 

І рече (заперечує) Гзак:

 

         741    „Якщо його опутаємо красною дівицею,
         742    не буде нам ні соколяти,
         743    ні нам красної дівиці,
         744    а почнуть нас птиці бити

         745    в полі Половецькому”.

     

Рече...

 

Повинна бути ремарка: відповідає. Проте далі нічого не зрозуміло...

 

Відділимо цей достеменно авторський текст від перехідного, реконструйованого О. Сулейменовим. І від того, подальшого, вигаданого переписувачем.

Сулейменов намагається прочитати хоча б трохи далі те, що поміж авторським та пришитим текстом збереглося. Строфу:

 

       Рекъ Боянъ и ходына Святославля,

       пес(но)творца стараго времени Ярославля,

       Ольгова коганя хоти..,

 

що звичайно перекладають так:

 

       Сказав Боян і Ходина,

       Святославові піснетворці

       Старих часів Ярослава,

       Олега князя улюбленці...

 

Сулейменов читає інакше. Щоб хоч якось виділити невідомого досі Ходину Святославля, який зненацька вклинився в діалог за Бояном, гадає він, переписувач додав (тоді це робилося просто дрібнішим шрифтом) пояснення:

 

               пес(но)творца стараго времени Ярославля.

 

Між тим, у перґаменах було лише:

 

               Рекъ Боянъ и ходына Святославля

               Ольгова коганя хоти…

 

Але прочитана переписувачем строфа, колись суцільно написана, з помилками. Треба було:

     

Рекъ бо канъ:

              

               „И ходына Святославля,

               и Ольгова коганя хоти…”

 

Тобто: Сказав хан:

     

               „І баба Святослава,

               і Олега когана жона…”

 

...були половчанками! І приписує Сулейменов цю частину діалогу більш войовничому Гзаку. Його арґументи зрозумілі, тому, за припущенням, цей діалог продовжився так:

 

               „...були половчанками, а пуття з цього…”

 

Краще все ж таки думати, що відносно бабів та жон розмірковував не Гзак, а, скоріш за все, Кончак. Не тому, що степовики (школа акинів) вступали в поетичне змагання почергово. А тому що: питання – відповідь; заперечення – відповідь. Коли б Гзак продовжував арґументувати далі сам стосовно того, що бити їх будуть удома і тому ніякого резону в сватанні немає, то монолог його був би продовжений без ремарок про персоналії. І так ясно, що це він „рече”.

Завершує, закриває тему та виносить вердикт завжди старший. „Ми, Микола Другий!”

Гзак і Кончак ведуть розмову без авторського визначення їх титулів. Але зупиняє „базар словесний” той, кому належить за ієрархією. Авторові на цю істотну деталь – рече тепер не хто-небудь, а хан, треба вказати неодмінно!

 

 І рік бо хан (Кончак):

 

    747 „І молодиця Святославова,

    749  і кагана Олега жінка”,

 

красуні половецькі, все ж таки впливали на чоловіків своїх, Святослава та Олега. „Опутували” і загнуздували. Підтримуються ж бо, як би там не було, родинні зв’язки...

Чому завершує Кончак? Тому що він – великий хан, і цей його титул підкреслює автор. Як верховний сказав – так і зробив: відпустив із полону Ігоревого сина Володимира зі своєю донькою на Русь. Заміж за княжича...

 

Сватів перервали надовго, якщо не назавжди, але даремно: сусідство продовжувалося, росли сумісні онуки...

 

*   *   *

Літописи ще раз переконують нас у тім, що „вирішувати питання” Гзаку за ранґом не належало. І автор повісті одним лише штрихом-титулом, без зайвих словес, указує, хто є хто.

Не наздогнавши Ігоря, Гзак пропонує Кончаку йти до Сейму. Там можна брати великий полон – удовиць та дітей для викупу. Ігорева вотчина беззахисна. Воїнів звідси він відвів у Степ назавжди...

Але Кончак пішов не до Сейму, а в Подніпров’я. Прагнув помститися там, де „битий” був князь їх половецький Боняк, де загинули два сини та брат хана Єлтут.

 

14. Наші війни – найгуманніші в світі війни

 

Уже згадуваний історик Л. Ґумільов зауважив, що співіснування Русі та Поля нагадувало, радше, конфедерацію.

Задовго до Ґумільова про це сказав сам автор „Слова”: „усобица княземъ на поганыя погыбе”, що означало кінець чвар із половцями... За неспроможністю, бо цією невідкладною справою князі повинні були зайнятися на родинному подвір’ї. При розділі спадщини за знаменитою відтоді формулою: „це моє, а то моє також”. Характерна деталь: війни зі степовиками, сватами, так як і з кровними братами, автор називає усобицею, тобто крамолою між своїми ж…

 

Для визнання чи невизнання половців за родичів, як правило, за свідків беруться літописи.

„З ким ви брататися збираєтесь? Вони ж кривавий заміс учинили на Русі...”

У літописах про що тільки не написано. Але серед основних драм людських, звичайно ж, про війни.

Почитайте тоді уважно ті перґамени ще раз: і про поголовну різню Мономахом мінчан, і нашим покаянним Ігорем глібовців. Міжусобні війни носили намір фізичного усунення рідні в намаганнях повернути собі єдиновладдя – як одвіку було – в землі Руській. Полон і грабунок у добу династичних війн був вторинним: для фінансування мобілізаційних збитків.

„Ти, буй Рюриче, і Давиде! – говорить великий князь (або сам автор). – Чи не ваші воїни попід золочені шоломи в крові плавали?”

 

...Мене колись уразив висновок Енґельса про проґресивність рабства...

Але малося на увазі порівняння не з наступною цивілізованістю, а з первісним дикунством. Там ворога вбивали: не взяти з нього ніякої додаткової вартості.

Вигоди експлуатації історія запропонує пізніше: довше за все їх очікували осілі землероби. Треба було забезпечити раба продуктивними знаряддями праці.

Більш коротким цей шлях був у кочівників: догляд за худобою складних знарядь не вимагає. Батіг! Або нічого взагалі – руки лише: вісім разів на день кобилу видоїти...

Кочівники зазвичай не винищували всю базу поновлення полону, а постійно черпали з цього „лиману” людей у рабство, до челяді та для викупу.

...І хто знає: може, той глібовець, із холопів, своїм же руським мечем потятий, бажав, аби не за похіттю своїх  князів пасти, а пасти та пасти з батогом отим невигадливим худобу Кончака до самої своєї природної смерті...

 

15. Золоте слово Святослава

 

Тільки не треба виправдувати справжні причини міжусобних братовбивчих війн (читав я недавно „дисертацію”) байками про шляхетне лицарство. Про взаємні джентльменські зобов’язання „ненападу” на залишені Ярославом Мудрим для дітей та численної рідні уділи.

Упаси, боже, мовляв, щоби хтось десь… Не моє – воно не моє!.. Князі ж бо в Любечі клятву дали. А воювали – так то юнацькі забави, гарювали та силою мірялися…

Та ні, то вже замахи на місію нового великого князя Київського!

…Русь розвалилася на уділи. Закон історичного розвитку – період опори земель на власні сили. Але й закон діалектики теж – єдності та боротьби протилежностей: відцентровості та доцентровості водночас.

Святослав Київський розуміє: момент рівноваги, вершина одного процесу та можливий початок другого.

Усвідомлює Святослав і загрозу повної втрати руської державності, а Києвом – першості.

Уві сні, напередодні Золотого слова, він бачить, що символи богом даної йому влади з його київської резиденції щезли. Вони, як і в наші дні, означали державне верховенство, їх відображення клепались або відливалися на монетах – „Ярославовім сріблі” та злотниках: скіпетр з державою в княжих руках і тризубець український на реверсі. І присутні були ці клейноди в інтер’єрі, „в моєму теремі златоверхім”, як неодмінний атрибут „отчого золотого столу”.

 

Тлумачення алегорій сну – „уже дошки без князя” – штучні і суперечливі. Наприклад: уже розібрані стеля та дах для виносу тіла покійного. Княжий терем – він таки ближче до палацу, ніж до рубленого п’ятистінка, придатного для подібного ритуального демонтажу. Та й на третьому столітті християнства язичницькі ремінісценції – не зовсім дохідливі поетичні метафори. Не випадково нічого подібного в нашому фольклорі немає. 

Або розуміння цієї алегорії – „уже престол без голови” – як факту смерті та безвладдя перед черговим престолоуспадковуванням. Та вся справа в тім, що в значенні державності такої влади для передачі вже немає!

А поки що київський терем майорить символами єдиної Київської Русі.

„Подзвонити” б рідні своїй поганій мечем об їх „шоломи золочені”, та не під силу це тепер Києву. Улестити треба, золотими устами ублажити – утримати династичний, але ні на що вже не здатний конґломерат. Половці – це квіточки на околиці.. За їх степами неозорими вже ґрона монгольських ягід дозрівають, ось-ось обсипатися почнуть. На цю деталь Золотого слова звернув, до речі, увагу ніхто інший, як Карл Маркс.

Не будемо тут брати до уваги подальший під’яремний ординський період. Процесів він не перервав, більше того, вважається, що став каталізатором. Благородне удільне лицарство з отчих домівок усієї Русі виштовхується в шию прямолінійними, як кулі, солдатами „армії порятунку”. Вони присутні при всіх великих народах, вони їх збирачі. Вони заряджені однією метою – тільки вперед! Без нікчемної, золотих слів, дипломатії – мечем та кров’ю. Останнім у новій уже історії все це продемонстрував прусак Бісмарк. Опісля руських Іванів (калит перших, третього та четвертого, грізного), „збирачів земель руських” на постмонгольському просторі, куди потім увійшла й колишня Київська Русь (41).